Наприкінці липня у селі Голинь Калуської громади на Івано-Франківщині відпочивали дві Тетяни із Запоріжжя: одна — з котом, інша — з наймолодшим сином. Приїхали жінки до волонтерки Іванни Коцан, знайомство з якою відбулося в Запоріжжі — тут був на лікуванні після влучання дрона чоловік Іванни. Про жіночу дружбу в час війни, обстріли та мрії розповіли у розмові з «Вікнами». 08 Серпня, 2024, 15:00 Калуш Соціум Переглядів: 1618 
Нові подруги Іванни Коцан із Запоріжжя набрались сил у Голині Реклама Головні новини Калуша та Прикарпаття у Телеграм
Обидві жінки уже понад тридцять років працюють на металургійному комбінаті ПАТ «Запоріжсталь». Тетяна Буленкова — хімік-лаборант, а Тетяна Білецька — лаборантка рентгеноспектрального аналізу. Жінки дружать, хоча живуть на різних берегах.
«До останнього не вірила, що буде повномасштабне вторгнення. Дочка мені казала, що закінчиться Олімпіада 16 лютого і після цього може бути війна. Я якраз 22 повернулась із Києва, де гостювала в однокласників. А 24 ввечері разом із двоюрідною сестрою збирались їхати в Бердянськ до моєї мами, якій 2 березня виповнювалося 70 років».
Зранку 24 лютого 2022 року жінку розбудила дочка, яка прокинулася від гулу літаків. І Тетяна як голова ОСББ разом з іншими мешканцями почали думати, як облаштувати підвал. Він був розрахований на чотири під’їзди п’ятиповерхівки.
«Ми позносили туди все, що могло згодитись для зимування: дрова, зробили лежаки, воду купили, на яку був ажіотаж, консерви, принесли старі матраци, подушки, чайник, тумбочку, стіл зробили. Запасні входи та виходи зробили. Спочатку не мали достатньо інформації. Знали про Маріуполь, Бердянськ та інші окуповані міста та села, бо зв’язок хоч і поганий, але ще був. Люди, виїжджаючи звідти, їхали попри Запоріжжя і ми їх годували, надавали прихисток. Одного разу колону із машин росіяни розстріляли. Тоді загинули, ті, що втікали, а також хлопці з ТРО, пожежники, працівники авторинку».
Жінка розповідає про нічний приліт у дев’ятиповерховий будинок, що знаходився за сто метрів від її житла. Тоді загинуло приблизно сорок цивільних.
«Коли був перший приліт, я почала одягатись, кіт уже був у кошичку. Закриваю двері — і ще один приліт уже ближче. Чую, як хтось знизу кричить про підвал. Я біжу відкривати двері. Спочатку одні двері, біжу через весь темний підвал включаю світло — і третій удар. Все здригнулося, як у фільмі жахів, зі стін та стелі посипались пісок, пил і камінці, що п’ятдесят років були між плитами. В ту мить і в підвалі залишатись страшно, і з під’їзду вистрибувати також. Повертаючись назад, бачу під четвертим під’їздом (у підвалі. — Авт.) сидять бабусі з паличками, ті, що казали, що ніколи сюди не спускатимуться по цих саморобних сходах. Хлопець в одних трусах з дитиною, яка вчепилась у нього маленькими ручками. Ці перелякані оченята я пам’ятатиму все життя».
Це було о другій ночі. Тетяна з хлопцями пішли на місце удару дивитись, чи потрібна допомога. Там ще нікого не було, ні рятувальників, ні медиків. Тільки крики дорослих та дітей: «Чому нас не витягають, врятуйте, допоможіть». Поки не було змоги там бути корисними, голова ОСББ разом із заступником пішли перевіряти свій будинок.
«Кондиціонери висіли, балкони цілі, а вікна були вибиті всі. Я живу на четвертому поверсі, якраз на боці зруйнованого будинку, і досі, виходячи на балкон, бачу цей жах. Вже ніхто не кричить, але досі страх. У квартирі, де бабуся лежача, всі вікна вибиті, скло по хаті, а вона нічого не може зробити. Ми її перетягнули на інший край дивана, ковдрами позабивали, де були вікна, а її закутали, щоб до ранку протрималась. Я додому зайшла о 8 ранку (приліт був 02:10. — Авт.). Першими пішли хлопці, бо страшно було дивитись, що там».
Спочатку будинок латали плівкою, плитами ДСП. Мешканці самі різали, вимірювали й кожну квартиру забивали, бо на вулиці вже жовтень. Так і перезимували, а влітку волонтери вставляли нові вікна, хоча голова ОСББ зразу в жовтні через «Дію» подавала заявку.
Кота через кілька днів передала знайомим дочки в Київ, бо тяжко з ним бігати по сходах у підвал. Правда, з часом у Тетяни з’явився новий друг і також із «підземелля». Це кішка Соня, з якою вона приїхала в Голинь.
«Зараз ми маємо більше інформації, розуміємо, де яка тривога і чи варто тікати з дому або магазину. Я мушу відкрити та закрити підвал. Коли хочу хоча б сходити в душ, то заступнику пишу, щоб підстрахував — дав мені 40 хвилин. Ми місяць не ходили на роботу. Тривожний наплічник мала біля себе, а всередині: документи, сухе печиво, «мівіна», дві пари шкарпеток на різну погоду, сигарети, ліхтарик, серветки, туалетний папір та корм для киці. Була така ніч, що доводилось 5-6 раз спускатися. Я настільки виснажувалась, що уже останнього разу не хотіла нікуди вставати з ліжка, мені було все одно, що зі мною може бути — тільки дочка мене з нього стягувала і дуже сильно просила та плакала».
Тетяна Буленкова вдячна своїм новим друзям з Франківщини й мріє побачити маму, яка залишилась в окупованому Бердянську.
Тетяна Білецька проживає на лівому березі Дніпра.
«У нас у спальному районі близько не прилітало, але враховуючи, що нам ближче до межі з Дніпропетровською областю, близько до Оріхово, Василівки, адже проходить траса Харків — Сімферополь, то кожну ніч гатили — ракетами С-300. Також у нашій стороні: ПАТ «Мотор Січ», конструкторське бюро «Прогрес», аеропорт, військова частина» (55 артилерійська бригада. — Авт.)».
Якраз у цій бригаді з 2014 року служив чоловік Тетяни, адже був кадровим військовим. В той час воював під Донецьком, виходив з оточення під Яково. А у 2019 — за вислугою років пішов на пенсію. Проте уже перед новим роком (2024. — Авт.) почав говорити про територіальну оборону, в яку згодом і вступив.
«Коли він почав воювати у 2014 році, то наймолодшому сину не було ще двох років. Крім того, у нас ще двоє синів: найстаршому — зараз тридцять, середущому — вісімнадцять. Чоловік працював водієм швидкої допомоги. Спочатку у складі Запорізького ТРО, був кілька місяців у межах області. Потім — кожних пів року Дніпропетровська, Сумська, Харківська. Останній раз приїжджав у відпустку в жовтні 2023 року. Не бояться тільки дурні. Ми адаптувались жити в таких умовах», — пояснює співрозмовниця.
Каже, що в підвалі під час тривоги не ховались, бо його ніхто не обладнував. З дітьми сиділи в коридорі між двома стінами. У Голинь приїхала з наймолодшим сином — це була ідея подруги. Враження залишились дуже позитивними.
«Нас тут зустріли, як поважних гостей. З автобуса забрали машиною, Іванка накрила шикарний стіл. А пляцки які смачні! Мій син почав тут говорити українською, бо в школі онлайн-навчання, а розмовна у нас російська. А тут і практики наберемось, і діалекти якісь вивчимо: пес, вуйко, стрийко, швагро, йой (Сміється. — Авт.). Дуже вражені відвідинами вашої церкви. Тут так все просто і по-правильному. У Голині потрапили якраз на день народження двох священників. Так гарно їх діти вітали. Я дуже чекаю закінчення війни та щоб чоловік спокійно повернувся у сім’ю. Зараз я розумію, що зі своїм бойовим досвідом він не міг десь ховатись».
Щодо знайомства запоріжанки та голинянки, то воно відбулося, коли Іванна Коцан поїхала до пораненого чоловіка в Запоріжжя. Тетяна Буленкова допомагала знайти архів та разом із сестрою забрати Михайла із Покровська разом із машиною. А пропозицію нової подруги приїхати в Голинь з радістю прийняла. Каже, що залишалася б тут і на місяць, якби знайшла інше житло, бо не хоче зловживати добротою. Також надовго не може і свій будинок залишити, а поїздкою на Прикарпаття дуже задоволена.
«Мене і з котом прийняли, і ще мала бути моя дочка, але їй в останній момент не вийшло. Ми побували, крім церкви, на цвинтарі, правда, не встигли на старий потрапити. Я дуже люблю історії й ці давні поховання. Були у Франківську, Калуші. В останньому шукали літніх вишиванок, але, на жаль, зараз уже почався сезон на довгий рукав, хоч вибір дуже великий. Я чекаю, коли нарешті побачу маму, яка зараз в окупованому Бердянську. Вона у мене ще й астму має, але виїжджати не хотіла, казала: «Не дам, щоб якесь падло жило в моїй хаті». Тепер я прошу, щоб вона трималась, бо не дай Боже смерті, то не зможу туди потрапити. Мене за один телефон можуть розстріляти. Щодня у мене на 18:00 поставлений будильник, а це означає, що попереду — розмова з мамою».
Іванна Коцан, розповідає: дізналася, що її чоловік поранений від його побратима. Це було 22 травня 2023 року. Правда, спочатку не знала, в якій саме він лікарні, але військовий з Голиня Назар Відливаний допоміг знайти.
«Син взяв квитки на потяг і ми разом поїхали. Спочатку жили в хостелі, а потім у квартирі співробітниці Сашка (нині Олександр Коцан служить в ЗСУ. — Авт.). Він у робочому чаті написав, що їде до пораненого тата, то дівчина Лєра відписала, що мама якраз їде до неї й квартира буде порожньою. Тому ми щиро вдячні, що прийняла нас у важкий час».
Іванна каже, що всю дорогу їм траплялися хороші люди. Чоловік чотири дні був у комі — у нього була сильна контузія, побита половина обличчя, руки та ноги мали багато осколків. Внутрішні органи залишились неушкодженими.
«Ми з ним все вчилися робити спочатку. Їсти, ходити, думати, розрізняти кольори та, наприклад, користуватись банківською карточкою чи телефоном, хоча колись він у технічних питаннях розумівся краще, ніж ми. Він мав провали в пам’яті, не впізнавав нас, не орієнтувався у часі. Інколи дзвонив о п’ятій ранку і питав, чи я уже їду до нього. Емоцій у Михайла також практично не було, особливо веселих. На питання він відповідав коротко: так або ні. Спочатку поводив себе, як наш онук, тобто як дворічна дитина».
Співрозмовниця пояснює, що в машину чоловіка влучив дрон. Рідні планували забрати його на лікування додому, але їм не дозволили, тому потрібно було ще якийсь час залишатись в Запоріжжі. Тоді Тетяна й стала в пригоді.
«Я не орієнтувалась у чужому місті, не знала, що де знаходиться. Інколи емоційно була настільки виснажена, що навіть не мала сили піднятися на п’ятий поверх. Тому Тетяна дуже мене підтримувала і допомагала. Найменше, що я могла їй запропонувати — це набратись нових емоцій у нас».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Запис #громадськемісце “Вчимо діалекти: пес, вуйко, швагро”. Як у Голині гостювали дві Тетяни з Запоріжжя #іванофранківськ #ivanofrankivsk спершу з’явиться на Громадське Місце Івано-Франківськ.