Після виїзду з окупації до Запоріжя, родині несподівано пощастило. На місцевому ринку вони випадково почули розмову волонтерів, які привезли гуманітарну допомогу із західної України і шукали пасажирів на зворотний шлях. Вільних місць виявилося рівно стільки, скільки було потрібно родині Світлани. Так вони безкоштовно дісталися Франківщини. Жінка зізнається, що її чоловік дуже хотів їхати до Одеси, де мав стабільну роботу і вже орендований двоповерховий будинок, але сім’я вирішила триматися разом із родичами, які цілеспрямовано їхали на захід.
Півтора року переселенці жили у знайомих, а згодом змогли винайняти окрему квартиру. Адаптація в невеликому містечку на Франківщині мала свої складнощі, насамперед – суто фізичні. Світлана розповідає, що гірський клімат відрізнявся від приазовського, а до місцевої води довелося звикати майже місяць, долаючи розлади шлунку. Проте в соціум родина інтегрувалася доволі легко. Жінка, яка має медичну освіту, влаштувалася працювати адміністратором у місцевий медичний центр.
Сьогодні Світлана категорично не погоджується з популярним у соцмережах наративом, ніби західні регіони живуть мирним життям і забули про повномасштабне вторгнення.
«Я не можу сказати, що захід України не знає війни. Як так можна казати, якщо тут кладовища переповнені військовими? – обурюється бердянка. – Коли везуть кортеж хоронити героя – люди виходять на вулиці, стають на коліна, проводжають. І це відбувається дуже часто, може бути два-три рази на тиждень. Війни немає в плані того, що тут менше обстрілюють, із цим я згодна, але воюють так само як зі східної, так і з західної України. І мобілізація тут у нашому місті зараз дуже жорстка».
Війна торкнулася її родини безпосередньо. У 2024 році чоловіка Світлани мобілізували, і нині він служить у бойовому підрозділі на гарячому Донецькому напрямку. Жінка зізнається, що триматися їй допомагає робота, друзі та можливість хоча б по телефону щодня чути голос коханого.
Незважаючи на успішну інтеграцію, родина дуже сумує за домом: за набережною, ринком та поїздками в Новопетрівку. Нещодавно справжнім святом для них став приїзд свекрухи, якій навесні цього року вдалося вирватися з окупації. Жінка їхала три доби через Маріуполь, росію та Білорусь, але таки змогла привезти рідним справжніх бердянських бичків, які, за словами Світлани, за смаком кардинально відрізняються від чорноморських. Навіть найменша донька, яка покинула дім у трирічному віці, чітко ідентифікує себе з приазовським містом.
«Є шкільне завдання з предмета «Я досліджую світ» – треба написати про свій рідний край і намалювати його символ. Зрозуміло, що тут всі діти пишуть про Івано-Франківщину, – ділиться переселенка. – А моя дитина пише «Бердянськ» і малює козака. Тобто навіть те, що вона виїхала звідти у три роки, не заважає їй вважати Бердянськ своїм рідним містом».
Особливий біль Світлани – це земляки, які лишилися в окупації. Вона закликає суспільство не таврувати їх і розповідає реальні історії людей, які стали заручниками обставин. Наприклад, її знайома розлучилася з чоловіком саме через його проросійські погляди. Жінка мріє виїхати на підконтрольну Україні територію, адже її діти-підлітки хочуть вступати до українських вишів. Проте вона не може покинути лежачих батьків, а колишній чоловік відмовляється давати дозвіл на виїзд дітей.
«Як-то кажуть: «хто захотів, той виїхав, а хто за росію, той залишився». Я ніколи не буду підтримувати цю фразу, абсолютно, – підкреслює Світлана. – Є багато людей, які досі тримаються за Україну зубами, але просто не можуть цього показати. Через те, що вони одразу опиняться на «підвалі». Я хочу сказати тим людям, які чекають на Україну, щоб вони трималися і не падали духом. Їм там дуже важко морально. Мені здається, нам тут не так важко, як їм, адже вони живуть під тим триколором і жорсткою русифікацією».
Поки ж Світлана продовжує працювати, виховувати трьох дітей та бути надійною опорою для свого чоловіка-захисника. Попри облаштований побут у тилу, нові знайомства та прихильність до природи Прикарпаття, родина живе однією великою надією – дочекатися перемоги, повернутися до звільненого Бердянська та знову зустрітися на рідній набережній.
@@https://www.brd24.com/news/miy-berdiansk-zi-mnoiu-poriad-yak-pereselenka-zinaida-zapustyla-vyrobnytstvo-merchu-v-odesi-ta-zrobyla-tatuiuvannia-ridnoho-mista.html@@