https://sd.ua/files/news/26/dsc06284.jpg
Родина Вадима Водяника — медики в кількох поколіннях, яких добре знають сіверськодончани. Сам Вадим став першим офтальмологом у сім'ї, а згодом відкрив власний кабінет, із якого виріс медичний центр «Гіппократ». Разом із дружиною він розвивав сімейну справу, розширював перелік послуг і планував відкриття нових напрямків. Але у 2022 році через повномасштабне вторгнення родина була змушена залишити Сіверськодонецьк. Обладнання клініки вивезли російські окупанти, а сам «Гіппократ» довелося відновлювати спочатку в Івано-Франківську, а згодом у Дніпрі, де до сімейної справи долучилися вже й діти Водяників.
Від кабінету до клініки
Вадим Водяник виріс у родині медиків. Його бабуся, батько й мати були лікарями, тому, коли настав час обирати професію, він теж вирішив зв'язати власне життя з медициною. Водночас офтальмологів у родині ще не було — він став першим.
«Я не дуже любив математику, креслення. Розумів, що інженерна професія не для мене. А лікар — це гідна професія. Батьки тоді підтримали, і я пішов у медичний університет», — згадує Вадим.
З майбутньою спеціалізацією Вадим визначився ще під час навчання. Каже, йому пощастило зустріти чудових наставників, які працювали в Луганській обласній лікарні. З ними він потоваришував і завдяки цьому зацікавився офтальмологією. Уже з п'ятого курсу долучався до операцій, а після закінчення університету вже знав, де хоче працювати.
«Я люблю бачити результати своєї роботи. Ось, наприклад, травматолог бачить результат: людина прийшла на милицях, а потім пішла своїми ногами. Або рука була зламана, зрослася, і видно результат. В офтальмології все так само. Людина прийшла без зору, можна зробити операцію, і зір з'явився. Іноді майже одразу, іноді через деякий час. Але це дуже цікаво», — пояснює лікар. Вадим Водяник
Після інтернатури Вадим вирішив спробувати працювати самостійно. Він говорить, що тяга до власної справи з'явилася з бажання більше заробляти й розвиватися, ніж в державних клініках.
За його словами, тоді, у 1999 році, він був одним із перших у Сіверськодонецьку приватних лікарів, які офіційно отримали дозвіл на медичну практику.
«Я почав із того, що знімав маленький кабінетик і сам працював і за медсестру, і за санітарку, і за лікаря. Відкрив ФОП, отримав ліцензію. Потім поступово розширювалися, і вже тоді як клініка працювали», — розповідає Вадим.
Так поступово з'явився медичний центр «Гіппократ». До його розвитку долучилася дружина Вадима, яка також працює лікаркою. Її спеціалізація — дерматовенерологія та косметологія.
Згодом родина почала запрошувати й інших фахівців.
До повномасштабного вторгнення у «Гіппократі» працювали кардіолог, невролог, гінеколог. Окремо розвивали отоларингологію, для якої купували обладнання. У планах були косметичні операції та розширення гінекологічних послуг.
Напередодні вторгнення Водяники орендували ще одне приміщення. Вадим хотів перенести туди косметологію, щоб вона працювала окремо від решти клініки.
«Ми навіть почали думати над назвою. Хотіли, щоб вона перегукувалася з "Гіппократом", але водночас мала щось своє. Та війна перекреслила всі наші плани», — згадує він.
23 лютого 2022 року родина повернулася з відпустки. А на наступний ранок у нього був запланований операційний день: на лікування чекали понад десять пацієнтів.
24 лютого всі прокинулися від вибухів. Попри це, о восьмій ранку Вадим приїхав до клініки.
Приїхали й пацієнти, хоча в місті вже було чути обстріли.
«Усі пацієнти приїхали на операції. Їх було 12 чи 14. Навколо вже лунали вибухи, було чути обстріли, а люди сиділи й чекали, чи будемо ми оперувати», — розповідає лікар.
Кілька разів вибухи були настільки сильними, що медики на секунду завмирали просто під час роботи.
«Усе, що я обіцяв пацієнтам, я виконав. Кілька разів вибухи були настільки сильними, що ми на секунду завмирали просто в операційній. Я казав: "Продовжуємо", і ми працювали далі. Зрештою провели всі заплановані операції, і всі пацієнти отримали зір», — говорить він.
Після роботи Вадим повернувся додому. Дружина й донька були налякані та просили виїхати з міста. Родина вирішила поїхати до Дніпра, тим паче що валізи після відпустки ще не встигли розібрати.
«Ми поїхали в Дніпро. Я думав, кілька днів посидимо і повернемось. І все», — згадує Вадим.
Та за кілька днів повернутися не вдалося. Сіверськодонецьк опинився під російською окупацією, а згодом лікар дізнався, що обладнання його клініки вивезли. Про це йому повідомили знайомі. За їхніми словами, до «Гіппократа» під'їхали дві чи три вантажівки, завантажили медичну техніку й повезли в напрямку Луганська.
Пізніше одна з колишніх колег зателефонувала й розповіла, що впізнала один із його апаратів у Довжанську, колишньому Свердловську.
«Мені зателефонувала колега й розповіла, що бачила один із наших апаратів. Його перевезли, але на ньому досі залишалася бирка з написом "Гіппократ" та інвентарним номером. Де опинилася решта обладнання, я, на жаль, не знаю», — розповідає лікар.
Усе довелося починати з нуля
Перші два-три тижні після виїзду Водяники провели у Дніпрі. Вадим намагався знайти тут роботу, однак на початку повномасштабного вторгнення це було непросто.
Коли ситуація поблизу Дніпра стала тривожнішою, родина прийняла запрошення знайомих пожити в горах неподалік Коломиї. Планували залишитися ненадовго, але зрештою залишилися на місяці.
«Знайомі запросили нас до себе в гори, неподалік Коломиї. Ми думали, що побудемо там трохи, але минуло два тижні, потім три, чотири. А тоді мені запропонували роботу в лікарні Коломиї, згодом я почав оперувати в міській лікарні Івано-Франківська. Дружина теж знайшла роботу», — згадує Вадим.
Певний час родина продовжувала жити в горах, а потім переїхала до Івано-Франківська, де орендувала квартиру. Вадим Водяник
В Івано-Франківську знову відкрили «Гіппократ». Проте від колишньої клініки залишилися фактично лише назва, досвід і бажання продовжувати працювати. Медичне обладнання довелося купувати заново, поступово відновлюючи прийом пацієнтів.
На Івано-Франківщині Водяники прожили майже рік. Тим часом батьки Вадима перебували в Києві, а його брат працював у Дніпрі, де керував релокованою лікарнею.
«Ми якось сиділи з братом і думали, що робити далі. У такі важкі часи хочеться, щоб уся родина була разом. Батьки сказали, що на захід України не поїдуть, бо хочуть бути ближче до дому, до Луганщини. У брата вже була робота в Дніпрі. Тож ми вирішили, що всім треба переїжджати туди», — розповідає лікар.
У 2023 році Вадим із дружиною та дітьми переїхав до Дніпра. Згодом до них приєдналися батьки. Тут родина знову відкрила «Гіппократ».
«Починати з нуля, починати в чужому місті, де свій менталітет, де є такі ж фірми або клініки, ті ж напрямки, де всі вже своїх знають. А ти приїжджаєш не з такою фінансовою спроможністю. Спочатку ми орендували два приміщення. Діагностика була в одному місці, а операційна в другому. Доводилося перевозити обладнання, документацію, пацієнтів», — пояснює Вадим.
Нещодавно Водяникам вдалося переїхати до приміщення, де можна було об'єднати діагностику й операційну. Тут зробили ремонт, облаштували кабінети та встановили обладнання.
«У Дніпрі нас добре прийняли, з колегами теж знайшли спільну мову. Два чи три місяці тому ми переїхали в нове приміщення. Тепер усе в одному місці: і діагностика, і операційна. Уже більше схоже на ту клініку, яку ми хотіли мати. Зробили ремонт, докупили обладнання. Щоправда, на все це довелося брати кредити. Кредитів багато», — розповідав Вадим під час запису інтерв'ю. Вадим Водяник
Найбільше за підтримку в цей період він вдячний дружині та дітям. «Гіппократ» і раніше був сімейною справою, але тепер до роботи долучилося наступне покоління. Разом із Вадимом та його дружиною працюють старший син зі своєю дружиною і середній син. За словами Вадима, кожен у сім'ї має власне бачення розвитку клініки. Іноді воно відрізняється, але це не заважає працювати разом, адже обов'язки розподіляють відповідно до досвіду та вмінь.
«Я вже, мабуть, трохи не встигаю за всіма цими змінами. Молодь краще розбирається в інстаграмі, фейсбуці, тіктоку, тредсі. Тому ми домовилися, що кожен займатиметься тим, у чому краще розуміється. Якось я спробував втрутитися зі своїми порадами, а діти мені кажуть: "Тату, ти або розбирайся в цьому сам, або довіряй нам". Я подумав і відповів: "Добре, я вам довіряю"», — усміхається Вадим.
Сьогодні серед пацієнтів «Гіппократа» є як місцеві жителі Дніпра, так і переселенці.
«Нещодавно до мене прийшов чоловік. Каже: "Я у вас із дитинства спостерігаюся, з дитинства до вас ходжу". А хлопець уже такий дорослий. Думаю: "Боже, як час іде". Він із дитинства до мене ходить, а тепер такий дядько сидить переді мною», — згадує лікар.
Медичний центр бере участь у проєктах, спрямованих на підтримку військових та цивільних.
«Ми беремо участь у кількох проєктах, допомагаємо нашим захисникам. Нас у Дніпрі вже знають, тому відділ у справах ветеранів направляє до нас ветеранів війни. Ми безкоштовно проводимо обстеження, а якщо потрібна операція, робимо знижку», — розповідає Вадим.
Дружина Вадима, Віталія Водяник, бере участь у проєкті «Неопалимі», у межах якого надають допомогу людям, котрі отримали травми та опіки внаслідок бойових дій. Серед пацієнтів є і військові, і цивільні.
«Є рубці, які, наприклад, заважають суглобам нормально рухатися. Якщо зробити такий рубець м'якшим, рука може краще згинатися й розгинатися. Те саме стосується і пальців», — пояснює він.
Крім того, «Гіппократ» підписав меморандум про співпрацю з ГО «Луганська обласна асоціація ветеранів та захисників України» для допомоги землякам-військовим.
Три місця, куди хочеться повернутися
Вадим Водяник не приховує, що хотів би повернутися до Сіверськодонецька після деокупації. Не виключає, що міг би долучитися до відновлення медичної галузі.
Він розповідає, що після повернення хотів би насамперед побувати у трьох місцях. Перше з них — власний будинок у Метьолчиному.
«Я б обов'язково поїхав подивитися на свій будинок, хоча знаю, що він розбитий. Ми ж його самі будували, не купували готовий. Я особисто керував будівництвом, знаю там кожен куточок, що і як зроблено. Тому дуже шкода, що все так сталося», — розповідає він. Вадим Водяник
Друге місце — медичний центр «Гіппократ», який родина розвивала багато років.
«Я знаю, що там зараз ведуть прийом. Приміщення захопили, там працює якась клініка з Луганська. Я б туди зайшов і, звісно, поміняв би замки», — говорить Вадим.
Третє місце, куди він хотів би повернутися, — лікарня.
«Обов'язково зайшов би до лікарні, де пропрацював багато років. Там залишилися мої співробітники, які з різних причин не змогли виїхати. Ось це, мабуть, три основні місця, куди я завітав би насамперед», — пояснює лікар.
Водночас він розуміє, що повернення може відбутися нескоро.
«Я хотів би побажати своїм землякам не втрачати надії, що ми колись повернемося. На жаль, зараз ця перспектива стає все більш віддаленою. Ми розуміємо, що шансів повернутися все менше. Але в глибині душі я все ж сподіваюся, що ми ще побуваємо в нашому рідному місті. І треба триматися разом, бо якщо будемо сваритися й щось між собою ділити, стане тільки гірше», — говорить Вадим Водяник.
Від кабінету до клініки
Вадим Водяник виріс у родині медиків. Його бабуся, батько й мати були лікарями, тому, коли настав час обирати професію, він теж вирішив зв'язати власне життя з медициною. Водночас офтальмологів у родині ще не було — він став першим.
«Я не дуже любив математику, креслення. Розумів, що інженерна професія не для мене. А лікар — це гідна професія. Батьки тоді підтримали, і я пішов у медичний університет», — згадує Вадим.
З майбутньою спеціалізацією Вадим визначився ще під час навчання. Каже, йому пощастило зустріти чудових наставників, які працювали в Луганській обласній лікарні. З ними він потоваришував і завдяки цьому зацікавився офтальмологією. Уже з п'ятого курсу долучався до операцій, а після закінчення університету вже знав, де хоче працювати.
«Я люблю бачити результати своєї роботи. Ось, наприклад, травматолог бачить результат: людина прийшла на милицях, а потім пішла своїми ногами. Або рука була зламана, зрослася, і видно результат. В офтальмології все так само. Людина прийшла без зору, можна зробити операцію, і зір з'явився. Іноді майже одразу, іноді через деякий час. Але це дуже цікаво», — пояснює лікар. Вадим Водяник
Після інтернатури Вадим вирішив спробувати працювати самостійно. Він говорить, що тяга до власної справи з'явилася з бажання більше заробляти й розвиватися, ніж в державних клініках.
За його словами, тоді, у 1999 році, він був одним із перших у Сіверськодонецьку приватних лікарів, які офіційно отримали дозвіл на медичну практику.
«Я почав із того, що знімав маленький кабінетик і сам працював і за медсестру, і за санітарку, і за лікаря. Відкрив ФОП, отримав ліцензію. Потім поступово розширювалися, і вже тоді як клініка працювали», — розповідає Вадим.
Так поступово з'явився медичний центр «Гіппократ». До його розвитку долучилася дружина Вадима, яка також працює лікаркою. Її спеціалізація — дерматовенерологія та косметологія.
Згодом родина почала запрошувати й інших фахівців.
До повномасштабного вторгнення у «Гіппократі» працювали кардіолог, невролог, гінеколог. Окремо розвивали отоларингологію, для якої купували обладнання. У планах були косметичні операції та розширення гінекологічних послуг.
Напередодні вторгнення Водяники орендували ще одне приміщення. Вадим хотів перенести туди косметологію, щоб вона працювала окремо від решти клініки.
«Ми навіть почали думати над назвою. Хотіли, щоб вона перегукувалася з "Гіппократом", але водночас мала щось своє. Та війна перекреслила всі наші плани», — згадує він.
23 лютого 2022 року родина повернулася з відпустки. А на наступний ранок у нього був запланований операційний день: на лікування чекали понад десять пацієнтів.
24 лютого всі прокинулися від вибухів. Попри це, о восьмій ранку Вадим приїхав до клініки.
Приїхали й пацієнти, хоча в місті вже було чути обстріли.
«Усі пацієнти приїхали на операції. Їх було 12 чи 14. Навколо вже лунали вибухи, було чути обстріли, а люди сиділи й чекали, чи будемо ми оперувати», — розповідає лікар.
Кілька разів вибухи були настільки сильними, що медики на секунду завмирали просто під час роботи.
«Усе, що я обіцяв пацієнтам, я виконав. Кілька разів вибухи були настільки сильними, що ми на секунду завмирали просто в операційній. Я казав: "Продовжуємо", і ми працювали далі. Зрештою провели всі заплановані операції, і всі пацієнти отримали зір», — говорить він.
Після роботи Вадим повернувся додому. Дружина й донька були налякані та просили виїхати з міста. Родина вирішила поїхати до Дніпра, тим паче що валізи після відпустки ще не встигли розібрати.
«Ми поїхали в Дніпро. Я думав, кілька днів посидимо і повернемось. І все», — згадує Вадим.
Та за кілька днів повернутися не вдалося. Сіверськодонецьк опинився під російською окупацією, а згодом лікар дізнався, що обладнання його клініки вивезли. Про це йому повідомили знайомі. За їхніми словами, до «Гіппократа» під'їхали дві чи три вантажівки, завантажили медичну техніку й повезли в напрямку Луганська.
Пізніше одна з колишніх колег зателефонувала й розповіла, що впізнала один із його апаратів у Довжанську, колишньому Свердловську.
«Мені зателефонувала колега й розповіла, що бачила один із наших апаратів. Його перевезли, але на ньому досі залишалася бирка з написом "Гіппократ" та інвентарним номером. Де опинилася решта обладнання, я, на жаль, не знаю», — розповідає лікар.
Усе довелося починати з нуля
Перші два-три тижні після виїзду Водяники провели у Дніпрі. Вадим намагався знайти тут роботу, однак на початку повномасштабного вторгнення це було непросто.
Коли ситуація поблизу Дніпра стала тривожнішою, родина прийняла запрошення знайомих пожити в горах неподалік Коломиї. Планували залишитися ненадовго, але зрештою залишилися на місяці.
«Знайомі запросили нас до себе в гори, неподалік Коломиї. Ми думали, що побудемо там трохи, але минуло два тижні, потім три, чотири. А тоді мені запропонували роботу в лікарні Коломиї, згодом я почав оперувати в міській лікарні Івано-Франківська. Дружина теж знайшла роботу», — згадує Вадим.
Певний час родина продовжувала жити в горах, а потім переїхала до Івано-Франківська, де орендувала квартиру. Вадим Водяник
В Івано-Франківську знову відкрили «Гіппократ». Проте від колишньої клініки залишилися фактично лише назва, досвід і бажання продовжувати працювати. Медичне обладнання довелося купувати заново, поступово відновлюючи прийом пацієнтів.
На Івано-Франківщині Водяники прожили майже рік. Тим часом батьки Вадима перебували в Києві, а його брат працював у Дніпрі, де керував релокованою лікарнею.
«Ми якось сиділи з братом і думали, що робити далі. У такі важкі часи хочеться, щоб уся родина була разом. Батьки сказали, що на захід України не поїдуть, бо хочуть бути ближче до дому, до Луганщини. У брата вже була робота в Дніпрі. Тож ми вирішили, що всім треба переїжджати туди», — розповідає лікар.
У 2023 році Вадим із дружиною та дітьми переїхав до Дніпра. Згодом до них приєдналися батьки. Тут родина знову відкрила «Гіппократ».
«Починати з нуля, починати в чужому місті, де свій менталітет, де є такі ж фірми або клініки, ті ж напрямки, де всі вже своїх знають. А ти приїжджаєш не з такою фінансовою спроможністю. Спочатку ми орендували два приміщення. Діагностика була в одному місці, а операційна в другому. Доводилося перевозити обладнання, документацію, пацієнтів», — пояснює Вадим.
Нещодавно Водяникам вдалося переїхати до приміщення, де можна було об'єднати діагностику й операційну. Тут зробили ремонт, облаштували кабінети та встановили обладнання.
«У Дніпрі нас добре прийняли, з колегами теж знайшли спільну мову. Два чи три місяці тому ми переїхали в нове приміщення. Тепер усе в одному місці: і діагностика, і операційна. Уже більше схоже на ту клініку, яку ми хотіли мати. Зробили ремонт, докупили обладнання. Щоправда, на все це довелося брати кредити. Кредитів багато», — розповідав Вадим під час запису інтерв'ю. Вадим Водяник
Найбільше за підтримку в цей період він вдячний дружині та дітям. «Гіппократ» і раніше був сімейною справою, але тепер до роботи долучилося наступне покоління. Разом із Вадимом та його дружиною працюють старший син зі своєю дружиною і середній син. За словами Вадима, кожен у сім'ї має власне бачення розвитку клініки. Іноді воно відрізняється, але це не заважає працювати разом, адже обов'язки розподіляють відповідно до досвіду та вмінь.
«Я вже, мабуть, трохи не встигаю за всіма цими змінами. Молодь краще розбирається в інстаграмі, фейсбуці, тіктоку, тредсі. Тому ми домовилися, що кожен займатиметься тим, у чому краще розуміється. Якось я спробував втрутитися зі своїми порадами, а діти мені кажуть: "Тату, ти або розбирайся в цьому сам, або довіряй нам". Я подумав і відповів: "Добре, я вам довіряю"», — усміхається Вадим.
Сьогодні серед пацієнтів «Гіппократа» є як місцеві жителі Дніпра, так і переселенці.
«Нещодавно до мене прийшов чоловік. Каже: "Я у вас із дитинства спостерігаюся, з дитинства до вас ходжу". А хлопець уже такий дорослий. Думаю: "Боже, як час іде". Він із дитинства до мене ходить, а тепер такий дядько сидить переді мною», — згадує лікар.
Медичний центр бере участь у проєктах, спрямованих на підтримку військових та цивільних.
«Ми беремо участь у кількох проєктах, допомагаємо нашим захисникам. Нас у Дніпрі вже знають, тому відділ у справах ветеранів направляє до нас ветеранів війни. Ми безкоштовно проводимо обстеження, а якщо потрібна операція, робимо знижку», — розповідає Вадим.
Дружина Вадима, Віталія Водяник, бере участь у проєкті «Неопалимі», у межах якого надають допомогу людям, котрі отримали травми та опіки внаслідок бойових дій. Серед пацієнтів є і військові, і цивільні.
«Є рубці, які, наприклад, заважають суглобам нормально рухатися. Якщо зробити такий рубець м'якшим, рука може краще згинатися й розгинатися. Те саме стосується і пальців», — пояснює він.
Крім того, «Гіппократ» підписав меморандум про співпрацю з ГО «Луганська обласна асоціація ветеранів та захисників України» для допомоги землякам-військовим.
Три місця, куди хочеться повернутися
Вадим Водяник не приховує, що хотів би повернутися до Сіверськодонецька після деокупації. Не виключає, що міг би долучитися до відновлення медичної галузі.
Він розповідає, що після повернення хотів би насамперед побувати у трьох місцях. Перше з них — власний будинок у Метьолчиному.
«Я б обов'язково поїхав подивитися на свій будинок, хоча знаю, що він розбитий. Ми ж його самі будували, не купували готовий. Я особисто керував будівництвом, знаю там кожен куточок, що і як зроблено. Тому дуже шкода, що все так сталося», — розповідає він. Вадим Водяник
Друге місце — медичний центр «Гіппократ», який родина розвивала багато років.
«Я знаю, що там зараз ведуть прийом. Приміщення захопили, там працює якась клініка з Луганська. Я б туди зайшов і, звісно, поміняв би замки», — говорить Вадим.
Третє місце, куди він хотів би повернутися, — лікарня.
«Обов'язково зайшов би до лікарні, де пропрацював багато років. Там залишилися мої співробітники, які з різних причин не змогли виїхати. Ось це, мабуть, три основні місця, куди я завітав би насамперед», — пояснює лікар.
Водночас він розуміє, що повернення може відбутися нескоро.
«Я хотів би побажати своїм землякам не втрачати надії, що ми колись повернемося. На жаль, зараз ця перспектива стає все більш віддаленою. Ми розуміємо, що шансів повернутися все менше. Але в глибині душі я все ж сподіваюся, що ми ще побуваємо в нашому рідному місті. І треба триматися разом, бо якщо будемо сваритися й щось між собою ділити, стане тільки гірше», — говорить Вадим Водяник.