Modern Ukrainian Classic – гасло цьогорічного Starytskyi Theatre Fest і водночас запрошення до розмови без завчених відповідей на заздалегідь поставлені запитання. Як звучить українська класика сьогодні, коли режисери беруться за неї не для того, щоб отримати схвалення, а щоб представити власну оптику – значень, акцентів, змістів та прийомів розуміння, з якими мають зустрітися глядачі? І чи готові ми до такого діалогу?
Фестиваль порушує ще одне питання – вже до нас, тих, хто пише про театр: чи достатньо сучасно, сміливо й чесно ми розповідаємо про нього і про публіку? Тож цей матеріал – внутрішній діалог журналіста й шанувальника театру, причому театру сучасного – добре настояного на класиці, але з власним смаком.
П’ять нових інтонацій української театральної класики – від прем’єри мюзиклу «Лісова пісня» театру Старицького, нового для хмельницької сцени жанрового досвіду, в якому драматургія Лесі Українки розгортається в багатоголоссі артмедіа: музики, танцю, візуальних образів і виконавських практик, – до легендарної «Землі» Ольги Кобилянської у прочитанні столичного театру Франка. Цю виставу хмельницький глядач, здається, запам’ятає передусім за поезією акторської гри, її проникливою легкістю та особливим сценічним диханням.
Цей фестиваль – про сміливе режисерське втілення, про електризуючу простір подачу автентики у «Вовчисі» Закарпатського театру з Ужгорода. Про класичну комедію «За двома зайцями» Дніпровського театру, яка не відступає від канону, але щоразу знаходить шлях до глядача – цього разу через сміх і щире глядацьке «так». І про «Я б тобі небо прихилив…» Вінницького театру, де все – від музичного супроводу до останньої квітки на костюмі – промовляє насиченою, соковитою мовою подільської традиції.
П’ять вистав, п’ять сценічних мов і п’ять спроб відповісти на запитання, як звучить українська класика сьогодні. А тепер – про кожну з них докладніше.
Мюзикл «Лісова пісня» Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені М. Старицького, як і пристало приймаючій стороні, задав темп і характер фестивалю: нову класику має формувати незамилений погляд на театр, сміливість і готовність піти на ризик творчого експерименту. Щоб фундамент класичного твору отримав модернову надбудову, режисер і команда мають виступити архітекторами, проєктантами й будівельниками водночас.
Чому вже третій матеріал поспіль, коли ми говоримо про «Лісову пісню» як мюзикл, ми повертаємося до понять ризику та сміливості? Це свідома мотивувальна тавтологія. Адже якщо театр позиціонує себе як апробатора інновацій у театральному мистецтві й бере участь у фестивалі, що акцентує на модерному погляді на мистецтво, то й засоби, характер і підходи до творення мають бути якщо не революційними, то принаймні такими, що спонукають глядача по-новому подивитися на театральне дійство в усьому розмаїтті його віянь, медіа та порушених проблем.
Чи все це присутнє у «Лісовій пісні» Юрія Саввона та його команди? Відповідь на це ми вже дали в попередньому матеріалі, але повторимо: так, безумовно. І ця думка зовсім не пов’язана з тим, що театр – нашого міста, а всі митці, долучені до творення вистави, – знані й заслужені не інституцією в першу чергу, а найвищою відзнакою, себто народною любов’ю.
Підхід творців хмельницького мюзиклу – приклад того, як історію вибору, тих життєвих рішень, що зрештою визначають нас самих, виплекану Лесею Українкою ще 1911 року, можна представити молоді доби швидкого кліпання й тіктокання так, щоб вона запам’яталася хоча б на день. А може, й довше.
Упаковану в прозорість і блиск тканин, креативність музичних та інших складників перформансу, режисерську концепцію – у всій цій сценічній красі режисер ставить перед глядачем завдання «роздивлення» ключового сенсу: від твоїх виборів, хочеш ти цього чи ні, залежить доля не тільки локального лісу, а й планети, яку нам залишили століття до нас.
І варто зауважити, що ця думка торкнулася не лише поціновувачів краси, танцю, голосу й інструментальної музики. А це вже перемога.
Ми, як свідки того, скільки молоді відвідало перші два дні фестивалю, можемо зазначити: на «Пісні» ця юрба була включена і в історію, і у форму. Бо розуміння змісту таки важливе. Особливо – для цього буремного віку. А вайб феєрії лісових див – хіба ж ми не шанувальники естетики в усьому?
День другий – «роз’ятрюючий»
Ольга Кобилянська й Ужгород Етноекспресія Закарпатського обласного академічного музично-драматичного театру – його «Вовчиха».
Пані та панове, хто з вас може отак одразу взяти й зчитати всю музику Кобилянської в текстах, кров пам’яті у паузах, червону нитку, що в’ється крізь розхристану випробуваннями віків українську землю? Усе це вичитали й утілили зі смаком до мурашок митці Закарпаття.
І ці Митці – саме з великої «М» – ані на йоту не схибили, не переграли, не перевантажили сцену Старицького зайвою грудочкою землі чи хмизу. Емоційна післядія цієї вистави текла венами глядача, який розуміє, як важко не «пере-», коли у твоїх руках Кобилянська, її енергія, яку так легко розгубити в надмірності й самолюбуванні. Але, ніде правди діти, ця гармонія, ця ексклюзивність рішень доступна не всій нашій публіці. «О, диви, як засмітили сцену – ото воно треба було?» – і це нормальний коментар.
Чому? Бо не всі готові до змін. І тут ідеться не тільки про театри, режисерів, акторів і митців загалом. Передусім – про глядача, який не завжди готовий зануритися в нове, відкинути важкі декорації, красиві сукні й гомінке декламування. Комусь це дуже важко, а комусь таке не буде «своїм» ніколи.
І молодь у залі – чи то ті самі глядачі, які напередодні залипали на лісових дивовижах, чи вже інші – можливо, здебільшого ще не змогла зчитати запропоновану сценічну мову. І це нормально. Можна дивитися на сцену, чути слова, бачити рух, зчитувати режисерські рішення – і все ж не відчути на собі ваги того, про що говорить вистава. Не тому, що бракує розуму, а тому, що певні речі ще не ввійшли у твоє життя, не стали твоїми втратами, виборами, болем, відповідальністю. І тоді вистава може залишитися красивою, дивною, незрозумілою або просто не твоєю. А через десять років та сама історія раптом розітне тебе навпіл.
Бо тема для них іще замайбутня. Доросла тема, яку потрібно прожити, аби вона змогла тебе так сильно вразити, розсипати залом і зібрати наново – барвами, правдою та повагою. І до теми фестивалю, і до справді сучасного мистецтва. Здається, Кобилянська впізнала б у цьому прочитанні нерв і правду власного твору. Принаймні в цьому ми майже не сумніваємося.
День третій – подорож у часі, або Як Старицького додому повернули
Музичну комедію «За двома зайцями» привіз до нашого міста Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка.
Уже цього грудня оригінальному фільму «За двома зайцями» виповниться 65 років. І цю дату справді є за що відзначити: постановка повертає глядача до знайомого світу легендарної кінокомедії, до класики, яку впізнають із перших інтонацій. Декорації, костюми, грим, манери – усе працює на відтворення добре знаного образу. До нього додаються потужний вокальний супровід і акторська енергія, яка спрямовує в залу хвилю доброї пам’яті про корифейський український театр – із його широким спектром емоцій, виразними характерами й безпосереднім контактом із публікою.
А що ж глядачі? Цього вечора їхня відповідь була, мабуть, найгучнішою. Чи то наша публіка скучила за старою школою театру, чи просто в житті бракує тієї самої, як писав Михайло Старицький, «комедії із міщанського побиту з співами і танцями»? Здається, тут усе зійшлося: знайомий сюжет, упізнавані характери, музика, гумор і можливість на кілька годин зануритися у світ, де правила гри давно відомі.
До речі, чи знали ви, що наш корифей Михайло Старицький «пририхтував до сцени» п’єсу Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках»? Наприкінці XIX століття оригінальний твір вважали затягнутим і не надто придатним для театральної постановки. Старицький переробив його, надавши сценічної динаміки, і саме ця версія згодом стала відомою як «За двома зайцями». А 1961 року режисер Віктор Іванов зняв знамениту кінокомедію, яка на десятиліття закарбувала в колективній пам’яті образи Голохвостого, Проні та їхнього світу.
Історія, до речі, промовиста: класика теж не завжди народжується класикою – часом її доводиться добряче попрацювати, перш ніж вона знаходить дорогу до сцени й глядача.
Постановка Дніпровського театру знайшла своє гучне «так» у гостей фестивалю. Оплески, підспівування, бурхливі емоції – зал охоче входив в атмосферу простого й зрозумілого театрального задоволення. А ще на кілька хвилин глядачам подарували ілюзію присутності у фільмі, відтворивши його на екрані. Така собі 3D-гостина з улюбленими героями стала приємною несподіванкою й додатково підкреслила вірність вистави знайомому першоджерелу.
Та фестиваль усе ж має назву Starytskyi Theatre Fest, а його гасло – Modern Ukrainian Classic. І тут мимоволі постає запитання: де саме в цій зустрічі з класикою починається її сучасне прочитання? Чи достатньо відтворити впізнавану театральну традицію, щоб вона заговорила із сьогоднішнім глядачем, чи наступним кроком має стати пошук власної сценічної мови – через пластику, композицію, музичні або візуальні рішення?
Можливо, саме це постановці ще належить відкрити. А можливо, її завдання інше – нагадати, що класичний театр має право залишатися собою, не відмовляючись від своєї природи заради новизни.
Зрештою, суддя тут – глядач, який голосує ногами й долонями. Цього вечора він проголосував гучно.
День четвертий – «Я б тобі небо прихилив…», або Винен Вакарчук?
Історія Варки, Гната та Софії з драми Івана Карпенка-Карого «Безталанна» має неабияку витримку часом і глядачем. Її сценічне життя триває вже понад століття: до цього твору зверталися Марко Кропивницький (1887), Лесь Курбас (1918) і сучасна зірка режисури Іван Уривський (2021). На фестивалі свою версію запропонував Вінницький обласний академічний український музично-драматичний театр імені Миколи Садовського – виставу «Я б тобі небо прихилив…» режисерки Оксани Бандури, поставлену ще 2013 року. За цей час вона увійшла до Книги рекордів України, перетнувши позначку у 301 показ.
Чому саме цей твір? Бо в ньому сфокусована вічність історії зради, наклепу й безправного втручання третіх у стосунки двох. Час іде, а ця традиція не просто нікуди не зникає – вона знову й знову отримує сценічне втілення, раз у раз обертаючись катастрофою для людських доль. Це наші наративи, типажі й цінності. Це справді наша класика.
Тож – вінницькі акценти. Не можемо не відзначити, що постановка має виразну спорідненість із традицією народного театру. Ідеться не про рівень професійних компетенцій, а про особливий настрій, ошатність образів, музичність обрамлення та щирість подачі.
Але є тут і сучасний музичний складник. У виставі звучать пісні Святослава Вакарчука, гурту «Бумбокс» та Арсена Мірзояна. Знайомі мелодії, безперечно, працюють на впізнаваність і безпосередній емоційний контакт із залом. Глядач охоче підхоплює цю гру, а музика стає містком між різними поколіннями – для когось це улюблені пісні, для когось додатковий ключ до атмосфери вистави. Та чи завжди впізнавана пісня стає частиною драматургії? Чи не виникає часом відчуття, що музика живе окремо від історії, яку мала б підсилювати? Питання відкрите. Адже глядацьке захоплення – безперечний факт, але воно не звільняє нас від запитання про художню цілісність вистави.
А що ж із модерним прочитанням? Режисерка свідомо відходить від тонкого аналізу психологічних відтінків героїв, натомість фокусуючи увагу на одній руйнівній рисі, притаманній усім характерам, – гордості. Саме вона стає одним із ключів до трагедії, у якій особисті рішення, образи й небажання поступитися зрештою визначають долі всіх учасників історії.
Окремої уваги заслуговує сценографія. Мак – виразний український флористичний маркер – промовляє одразу до кількох смислових площин: пристрасті, здатної спопелити людину, руйнівної сили наших рішень і фатуму, від якого, здається, неможливо втекти.
День п’ятий – зацілована яблуками «Земля»
Закриття? Чого можна очікувати від Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка? Усього – така проста відповідь. Чому? Бо в руки оспівувачів часу потрапляє просочена темами сьогодення «Земля» Ольги Кобилянської. А тут матеріалу насправді не на одну виставу. Твір, який приходить у наше життя ще в школі, повноцінно відчувається, здається, лише в дорослому віці.
Як це – вбити брата за землю? Як допустити, щоб вона – земля, отримала над тобою таку владу? Як виправдати вбивцю власної дитини лише тому, що він – твоя дитина?
А ви знали, що ця історія не вигадана? Ольга Кобилянська мала перед очима реальну трагедію, яка стала одним із джерел її роману. Буковина, осінь 1894-го. Михайла Жижіяна вбиває молодший брат Сава заради спадщини. Та земля, здобута ціною братовбивства, не приносить щастя. За родинною трагедією тягнеться довгий шлейф каяття, втрат і зруйнованих доль.
Щодо вистави. Це виваженість у всьому – хронометражі, кольорах, музиці, сценографії. Але головне – у диханні героїв. Точніше, в акторській грі, яка настільки легка й природна, що часом здається: актор не грає, а просто дихає грою на сцені. Спершу саме це й захоплює найбільше. Ти спостерігаєш за трагедією, розгорнутою в кожній мізансцені, й поступово перестаєш бути сторонньою одиницею в глядацькій залі. Ти вже ніби на сцені. Кожне слово доходить до тебе, відштовхується від серця й запускає нове коло роздумів. Ти постійно звіряєш побачене з реальністю, знову й знову запитуючи себе: невже все це досі актуальне?
Так. Усе ще так. Земля все ще владарює. Війна – вчора, сьогодні й упродовж століть. Земля все ще приймає своїх дітей. Батьки все ще опиняються перед вибором, якого не мали б робити, і все ще прощають. Навіть коли брат іде на брата. Навіть коли причиною стає земля.
І особливо гостро це болить сьогодні. Адже лінія, за якою жадоба землі переходить у братовбивство, давно вийшла за межі одного буковинського клаптика. Вона розрослася далеко ширше, ніж межі родинного поля. Та чи можливе сьогодні прощення там, де сама земля, мова, релігія, «визволення» стає виправданням убивства?
«Чоловік без землі нічого не значить» – і все ще не значить. Навіть сьогодні.
Ця постановка прислухає тебе до себе. Ти стаєш грудочками чорнозему, що розсипаються сценою. Твої руки – гілки яблуні, що схиляються під вагою плодів, а яблука котяться, ніби сльози, готуючись стати супроводом цієї вікової трагедії, яку ми впізнаємо в долях поколінь. Земля.
«Кругом них знаходилась земля. Але вона не належала їм; вони належали їй».
Ось вона – вбирає повнокров’я своїх дітей і дістається чергового покоління, залишаючи роки горя наскрізною лінією роду. У цій виставі це не просто слова, не літературна формула й не метафора, яку можна занотувати в читацькому зошиті. Це відчувається. Ти це проживаєш.
А потім продовжуєш жити на цій землі. І зрештою розумієш, що йдеться не лише про спадок, поле чи право власності. Йдеться про те, кому належить людське життя, де закінчується влада землі над людиною і чи здатна людина бодай колись вийти з цього кола.
І хоча слово «екзистенція» для багатьох залишається складним, а Сартр не є найпопулярнішим автором у читацькому просторі сучасного хмельничанина, саме для цього й потрібне мистецтво. Щоб складні сенси доходили до серця раніше, ніж ми знайдемо для них правильні терміни. Щоб постмодерна оптика Кобилянської, її погляд на людину, приречену шукати власне місце у світі, ставали відчутними не лише на сторінках книжки, а й тут, у театральній залі. І, мабуть, саме в цьому заслуга таких постановок.
Зізнаюся: «Земля» не вражає миттєво. Окрім акторської гри – легкої, як дихання, – її справжній сік приходить пізніше. Три дні бродіння, проникнення, повернення до побаченого. І зрештою – Браво!
Можливо, саме так і має працювати вистава, яка завершує фестиваль. Не обов’язково приголомшити в ту саму мить, коли опускається завіса. Іноді вона має залишитися з тобою, прорости, настоятися, розкрити свій смак уже після того, як ти вийшов із театру.
Усе мінливе. Усе – земля. Ми – земля.
І ця постановка заспокоює своєю підсумковою вічністю, яблуками, що залишаються в пам’яті, й відчуттям, що побачене не закінчується разом із виставою. Маємо надію, що яблука запам’ятаються тим, хто їх спіймав. А згодом згадається й побачене, й відчуте. А там, можливо, не забудеться й український модерн.
А там – це насправді тут.
Післямова. А тепер – про те, чому ми все це пишемо
«На фронті наразі 18 діячів нашого театру», – директор Закарпатського обласного академічного музично-драматичного театру Рудольф Дзуринець.
«Ми тут, у Хмельницькому, нарешті виспалися. Дякуємо вам і вашому місту за це», – директорка Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Оксана Петровська.
«Ми тут творимо фестиваль – тільки завдяки ЗСУ!» – директор Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені М. Старицького Андрій Ковальчук.
До чого ми залишили ці цитати на самісінький кінець? До найважливішого.
Щоразу, коли сідаєш писати про український театр воєнного часу, мусиш пам’ятати: сьогодні він увесь – театр воєнного часу. Бо українські митці й мисткині творять попри війну, під час війни й усупереч її кровожерливій логіці. Вони виходять на сцену після тривог, працюють в умовах, до яких ніхто не мав би звикати, і віддають нам свій талант, нерв, час і самих себе. В укриттях, у залах, під звуки сирен і під тиском щоденної невизначеності вони продовжують творити нашу живу пам’ять – про те, ким ми є і ким хочемо залишитися завтра.
Тому тут – повага. І ще раз повага. Безмежна вдячність усім, хто творить українську класику й модерн, шукає нові сценічні мови, ризикує, експериментує, помиляється, починає спочатку. Усім, хто тримає український театр живим.
Але є ще дещо, про що ми не маємо права забувати.
Ми – держава, що воює. І серед тих, хто мав би виходити на сцену, є люди, які сьогодні зі зброєю в руках боронять землю Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Леся Курбаса. Боронять землю, на якій українська культура має право бути не спогадом про минуле, а живим процесом – незручним, різним, сміливим, часом суперечливим.
Є й ті, хто вже віддав за це найдорожче.
І коли ми сидимо в театральній залі, коли після вистави гукаємо «Браво!», коли сперечаємося про режисерські рішення, акторську гру, сценографію чи право класики на нове прочитання, – ми повинні розуміти ціну цієї можливості.
Саме за неї й борються.
За можливість ходити в український театр. Дивитися українську класику й сучасність. Не погоджуватися з режисером, захоплюватися акторською грою, нудьгувати на одній виставі й три дні потому визрівати до іншої. Мати власну думку, сперечатися, шукати, вимагати більшого – і все одно повертатися до театру.
Правда не зобов’язана бути ані компліментом, ані вироком. Вона – це чесна розмова про те, що вдалося, що не спрацювало і що залишається з нами після завіси.
Повага до митців не скасовує критики, але й критика не повинна забувати про час, у якому народжується мистецтво.
Тож ходіть у театри. Ходіть – бо актори грають для живих очей, відчуттів, емоцій і реакцій. Їм потрібен не тільки квиток у звіті й не тільки рецензія в медіа. Їм потрібен глядач, який прийде, побачить, відчує, погодиться чи не погодиться, а тоді підтримає – словом, присутністю, долонею.
Підтримайте тих, хто творить у тилу. Пам’ятайте тих, хто боронить нас на фронті. І не сприймайте можливість сказати театральне «Браво!» як щось само собою зрозуміле.
Бо це «Браво!» – не лише про виставу. Воно про право бути собою, говорити своєю мовою, бачити на сцені власну історію і продовжувати її розповідати.
Тож підтримайте. Ногою чи долонею. Але ПІДТРИМАЙТЕ.
The post Від «Лісової пісні» Лесі до «Землі» Олі: хроніки Starytskyi Theatre Fest–2026 first appeared on Поділля News.