«Діти чекали не Героя, діти чекали батька»

Автор:

Ірина Шевчук

October 23rd, 7:07pm

• Самгородоцька громада схилила голови у скорботі. У п’ятницю, 23 жовтня прощалися з мужнім та відважним Захисником України Олексієм Суковенком — молодим Героєм, у якого залишилися згорьовані батьки, дружина та діти, брати, вся рідня…
• Жорстока, війна обірвала життя справжнього патріота своєї країни, безжально вирвала серце родини, забравши того, хто був її світлом, опорою та найбільшою любов’ю.
• Це втрата, яку неможливо прийняти і неможливо забути.

Зустріла громада свого Героя живим коридором, встеливши дорогу траурного кортежу оберемками квітів. Біля подвір’я, де проживав Олексій зі своєю родиною у селі Дубові Махаринці, було багатолюдно. Всі прийшли провести Воїна в останню дорогу, віддати останню шану.

Заупокійну молитву провів священник православної церкви України Митрофорний протоієрей Роман Масира. Важко було стримувати сльози, важко знайти слова, аби висловити співчуття родині загиблого. Схилившись біля труни дружина Олексія щораз крізь біль та сльози повторювала: «Діти чекали не Героя, діти чекали батька»…Він повернувся додому «на щиті», не так, як молилися і вірили рідні. Домівка стала місцем найважчого болю та прощання. 

Після заупокійної молитви траурна колона з прапорами та портретом Олексія рушила на кладовище, де пройшов мітинг жалоби та вшанування пам’яті

Ведуча розповіла біографію хоробного Героя. Народився Олексій Суковенко 13 вересня 1982 року у селі Воскодавинці, в багатодітній родині. Дитячі та юнацькі роки провів у рідному селі. Після закінчення школи вступив на навчання у Новогребельське професійно-технічне училище, де здобув професію водія. Далі — військово-строкова служба у Повітряних Силах ЗСУ, яку Олексій проходив у містах Гайсин та Старокостянтинів 

У 2005 році Олексій Суковенко створив власну сім’ю. З коханою Наталією подружжя виховувало двох дітей — старшу доньку Вікторію та молодшого сина Ярослава. Після одруження Олексій працював вантажником на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі, а згодом — у дорожній службі «Оберіг» у місті Козятин.

— Був працьовитим, прагнув забезпечити свою родину всім необхідним. Залишивши роботу, працював у полі, займався торгівлею на ринку, заробляючи чесною працею на потреби родини. Найбільше Олексій мріяв збудувати власний будинок для дружини та дітей. Він хотів, щоб його сім’я мала окрему домівку, свій затишок, своє родинне гніздечко. Власними силами взявся за будівництво, вкладав свою працю та, на жаль, завершити будівництво та свою мрію не судилося, — сказала ведуча мітингу..

Після повномасштабного вторгнення 25 листопада 2024 року Олексія Суковенка мобілізували до лав Збройних Сил України у військову частину А 1329 у місті Козятин. Базову військову підготовку проходив у Львові, згодом його перевели до військової частини А 2980. Разом зі своїми побратимами Захисник виконував бойові завдання на Донецькому напрямку. Захищаючи Україну, її незалежність та свободу українського народу солдат, кулеметник другого штурмового відділення безпілотних систем другого штурмового взводу безпілотних систем першої штурмової роти безпілотних систем військової частини А 2980 Олексій Суковенко загинув 9 травня 2025 року. Його серце зупинилося під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новоолександрівка, Покровського району Донецької області. 

Весь цей час Олексій вважався зниклим безвісти. Довгі місяці його рідні жили надією, чекали звістки, вірили і молилися за повернення чоловіка, батька, сина та, на жаль, 15 жовтня 2026 року за результатами ДНК-експертизи загибель Олексія підтвердили.

Найболючіший момент — прощання назавжди. На знак вдячності від держави та побратимів за мужність, самопожертву і служіння Україні родині Героя передали жовто-блакитний стяг. 

Поховали Олексія Суковенка під Гімн України та військовий салют. Ім’я Захисника, який став небесним янголом, назавжди вписане в історію нашої свободи, а вдячність за його жертовний подвиг житиме у серцях поколінь вічно.

Читайте:

Козятинська громада попрощалася з Захисником Сергієм Дерябіним

Мав не лише золоті руки, а й добре серце — три роки без Юрія Родюка