У мальовничому каньйоні річки Ушиці на Хмельниччині розташоване село Притулівка — місце, яке можна назвати музеєм просто неба. Тут збереглися кам’яні хати, вапнякові паркани, старовинні льохи з різьбленими порталами, незвичайні кам’яні димники та паркові гроти кінця XVIII століття. Водночас село поступово занепадає: майже 70% садиб стоять покинутими, розповідає «Україна інкогніта».
Притулівка цікава не лише своєю архітектурою. Її історія пов’язана з Миньковецькою державою Ігнація Сцибора Мархоцького, а на місцевому цвинтарі зберігся рідкісний хрест-кенотаф на честь односельців, які загинули під час Першої світової війни.
Коли виникла Притулівка
Краєзнавчі джерела датують заснування села кінцем XVI століття, однак не наводять підтверджень цієї версії. Тож точний вік Притулівки залишається відкритим питанням. Водночас достеменно відомо, що у XVIII столітті поселення вже існувало.
У різні часи село називали Притулією, Притулією Зеленою та Мурованою Притулією. Походження назви пов’язують зі словом «притулок».
За однією з місцевих легенд, тут ховалися люди під час епідемій чуми, які неодноразово охоплювали Поділля у XVIII столітті. За іншою версією, поселення стало прихистком для селян, які рятувалися від польських карателів під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Наскільки правдиві ці перекази, встановити складно.
Люди облюбували ці місця значно раніше. На території села та в його околицях неодноразово знаходили артефакти трипільської культури й раннього залізного віку. Втім, ці знахідки свідчать про давнє заселення околиць, але не доводять безперервного існування самого села від тих часів.
Літня резиденція Мархоцького та паркові гроти
За часів Миньковецької держави Притулівка була одним із мальовничих куточків володінь Ігнація Сцибора Мархоцького. Тут розташовувалася його літня резиденція.
Палац стояв на одному з пагорбів над долиною Ушиці. До наших днів споруда не збереглася: згодом її розібрали на камінь. Така доля спіткала чимало старих аристократичних маєтків.
Натомість збереглися сліди облаштованого Мархоцьким ландшафтного парку. Долину річки перетворили на мальовничу паркову зону з декоративними водоспадами, місточками та гротами — модними наприкінці XVIII століття елементами садово-паркового мистецтва.
Гроти розташовані біля підніжжя крутого схилу природного амфітеатру на березі Ушиці. Нижній ярус видовбаний безпосередньо у вапняковій скелі. Верхній облаштували у вигляді паркової альтанки, стіни якої колись прикрашали фрески.
За переказами, один із виходів нижнього гроту прикривав невеликий природний водоспад, утворений струмком зі схилу. Тепер вода в ньому ледь тече, та й сам струмок проходить трохи осторонь.
Поруч із палацом колись був і родинний гробівець Мархоцьких із мармуровими саркофагами. Однак мавзолей також не зберігся до наших днів.
Рідкісна папороть на вапнякових скелях
Гроти цікаві не лише з історичного погляду. На навколишніх скелях росте листовик сколопендровий — багаторічна папороть родини аспленієвих. Її також називають костянцем сколопендровим, аспленієм сколопендровим або тур’їм язиком звичайним.
Рослину легко впізнати за суцільними шкірястими листками — ваїями. Для Поділля це рідкісний вид. За наведеними краєзнавчими даними, на всю Хмельницьку область відомо близько десяти місць його зростання, одне з яких розташоване поблизу Притулівки.
Величезний млин, який залишився без музею
Однією з найпомітніших споруд села є великий кам’яний млин. У туристичних путівниках його пов’язують з Ігнацієм Сцибором Мархоцьким і навіть називають однією з будівель, пов’язаних із Миньковецькою державою.
Проте архітектурні особливості споруди вказують на середину XIX століття. Млин у Притулівці дуже схожий на споруду в сусідніх Кружківцях, яку звели 1848 року. Водночас не можна виключати, що його побудували на місці давнішого млина. Подібні приклади відомі й в інших населених пунктах Поділля.
Ще приблизно півтора десятиліття тому в будівлі працював Музей архітектурної спадщини. Нині музею вже немає, а приміщення стоїть занедбаним.
Село, де камінь став частиною повсякденного життя
Притулівку недарма можна назвати «музеєм каменю». Місцеві будівлі та господарські споруди демонструють, як майстерно мешканці використовували вапняк, що був доступний у цій місцевості.
Тут збереглися міцні хати, складені з рівно обтесаних вапнякових блоків, паркани з кам’яними стовпчиками, криниці з монолітними цямринами та льохи з оздобленими входами. Це характерні риси традиційної архітектури саме цього мікрорегіону.
Особливу увагу привертають місцеві димники. Димник — це насадка на верхній частині димаря, яка захищає його від дощу, снігу та сторонніх предметів. У традиційних українських хатах він також міг виконувати декоративну функцію та сприяти належній тязі в димоході.
На Поділлі такі елементи зазвичай виготовляли з кераміки, а в Притулівці вони кам’яні. Навіть традиційні півники, якими увінчували димники, тут витесані з каменю.
Ще одна цікава споруда села — церква Зачаття святої Анни. Зовні вона нагадує оборонні храми XVI–XVII століть, проте збудована значно пізніше — у 1895 році.
Хрест на честь загиблих у Першій світовій війні
На одному з місцевих цвинтарів зберігся особливий пам’ятник — високий, понад два метри, майстерно витесаний кам’яний хрест. Це не звичайний надгробок, а хрест-кенотаф, встановлений на честь односельців, які загинули на фронтах Першої світової війни. Його виявив історик Євгеній Левінзон.
Присвяту викарбувано сумішшю церковнослов’янської та розмовної української мов. Напис звертається до перехожого з проханням помолитися за загиблих у боях 1914 та 1916 років, після чого перелічує їхні імена:
«Прохожий христианине любий! Помолись за душі на полю брані в 1914 и 1916 р. життя своє поклавши.
Федора Гандзюка, Івана Дудки, Олексія Кушніра, Андрія Мотилюка, Петра Стрільчука, Олексія Гнатюка, Якима Гнатюка, Івана Гнатюка, Павла Лиситчука, Афанасія Дерешка, Прокопія Цимбалюка, Микити Казюка, Іустина Гоголя, Павла Мотилюка, Леонтія Зендрука».
Такі пам’ятники належать до рідкісних типів меморіальних споруд, адже вшановують загиблих односельців, не обов’язково будучи місцем їхнього поховання.
Подібний хрест-кенотаф раніше виявила експедиція «Україна Інкогніта» на цвинтарі села Радковиця Городоцької громади Хмельницької області. Його встановили 1919 року на згадку про трьох синів Анни Никифори — Стефана, якому було 35 років, Костянтина, 24 роки, та Миколая, 20 років. У написі зазначено, що вони загинули під час російсько-австро-німецької війни 1914–1916 років.
Обидва хрести — важливі свідчення того, як громади Поділля зберігали пам’ять про земляків, які не повернулися з війни.
Село, яке поступово зникає
Попри багату історію та унікальну архітектурну спадщину, Притулівка поступово пустіє. За наведеними даними, майже 70% місцевих садиб уже покинуті.
Село зберігає рідкісні зразки традиційної кам’яної архітектури, старовинні паркові гроти, історичний млин і меморіальний хрест, який нагадує про трагічні сторінки минулого. Однак значна частина цієї спадщини існує без належного догляду.
Можливо, саме важкодоступність Притулівки досі захищає її від масового туризму та ускладнює відвідування цього місця, яке могло б стати важливою частиною туристичних маршрутів Поділля.