«Ми дітей ховали в багажнику, коли тікали…» Як живе багатодітна родина з Алчевська на Тернопільщині

Автор:

Ірина БЕЛЯКОВА

October 20th, 8:03pm

Вони думали, що їдуть з дому на два тижні… Ліна Соколова та її чоловік Андрій вивозили дітей із Луганщини, не знаючи, чи повернуться. За 12 років родина пережила десятки переїздів і часи, коли навіть не було що їсти. Сьогодні в них є власний дім на Тернопільщині, восьмеро дітей поруч і спокій, якого так довго бракувало. Тут вони починають життя заново.

«Тьотя, візьми мене додому», — господиня і мама дитбудинку сімейного типу у Бережанській громаді Ліна Соколова розплакалася, як згадувала, з чого починалася історія їхньої багатодітної родини з Алчевська на Луганщині у 2012 році. 

Дітям — від 7 до 17-ти

Зараз вона із чоловіком і восьми дітьми проживають у будинку, який їм придбали за кошти благодійного фонду у с. Підлісне Бережанської громади. Всього дітей було десятеро, але рідна донька і старша із прийомних вже дорослі і живуть окремо. На Бережанщині оселилися мама із татом і ще восьмеро дітей віком від 7 до 17 років, серед яких двоє внуків подружжя. 

Олександру — сім років, Леоніду — вісім, Марії 12 Михайлу 13, Ілоні 14, Софії — 15. 16 років — Данилові і 17 — Альбіні.


Як розповів батько сімейства Андрій, у 2012 році в подружжя була одна рідна донька, але вони із дружиною вирішили усиновити хлопчика. Прийшли за ним до лікарні і побачили маленьку дівчинку, яка міцно вхопила жінку за руку та просила її забрати. 

Справжній бонус на небесах

— Зараз ця дівчинка в Канаді, вчиться на педагога, — розповіла Ліна Соколова. — Мріє повернутися додому. Після неї ми взяли ще двох дітей. Згодом, у 2013 році, — ще трьох з Луганська. Тоді, пригадую, я із семирічною донькою була на Майдані. Хотіла, щоб мої діти теж були в цьому потоці, щоб розуміли, що відбуваються великі зміни. Ми сподівалися, що далі буде краще.

Коли родина тимчасово проживала на Франківщині, там узяли ще двох дівчаток, одна з них — з інвалідністю. Ще двоє дітей із Запоріжжя приєдналися до великої родини, коли їхні батьки, за словами мами Ліни, загинули під час війни. Одну із дівчаток відправили до Італії, і Ліна їздила за кордон її забирати. 

Біологічній доньці родини зараз 36 років. Жінка має дві вищі освіти і здобуває третю — вчиться на лікаря, розповіла мати. А ще допомагає в міру можливостей своїй сім’ї. 

Найстаршій прийомній доньці — 21 рік, і вона, як каже мати, вже випустилася. Але попри це з нею підтримують тісний зв’язок. 

— Це наша перша ластівка. Я кажу, що це справжній бонус на небесах, — каже мати. — Наші діти, які не є біологічними, виховуються разом із моїми рідними внуками. Вони навіть не розуміють, коли хтось каже: прийомні чи не прийомні. У нас удома взагалі заборонене слово «прийомні». Усі діти разом їмо з одних тарілок, усюди разом. 

Це було для дітей стресом

Якщо йдуть в кафе, то всі разом. Як готують їсти — для всіх однаково, продовжує мати. І додає: ніхто нікого не розділяє. Тому у них все виходить. 

— З 2012 року я багатодітний батько, — тато Андрій щиро засміявся. — А було всяке. Найбільше турбував переїзд з міста до міста. Це було для дітей стресом: нове місце, одяг, школа, дитячий садок — усе змінювалося. А тепер, після  переїзду сюди, діти почали трохи спокійніше спати.

Діти називають його татом та часом запитують, кого любить найбільше. Він завжди переконує, що всіх однаково. І вчинками, запевняють малі, доводить це. Батьки зараз не працюють, і займаються суто дітьми та облаштуванням побуту. Часто, як зізналися сини родини журналістці, ходять з батьком на риболовлю до місцевих ставків та майструють щось у дворі. Буває, що за непослух та бешкети татові доводиться їх виховувати.   

— Іноді, зізнаюсь, можу підвищити голос, — продовжує батько і посміхається. — Але з дітьми у нас гарні стосунки, вони мене поважають. У нас, ви ж бачите,  усе добре, діти слухняні, особливо коли тато поруч (сміється — прим. авт.). Ми намагаємося робити все, аби їхнє життя і дитинство були повноцінними і щасливими. Розваги, кінотеатр, дозвілля, або й просто разом щось майструємо. Зараз у нас свій дім і все добре. Навряд чи захочемо повертатися на Луганщину… 

Переїжджали з місця на місце

10 червня 2014 року родина виїхала зі свого будинку в Алчевську — у шортах і шльопанцях. Ліна пригадує, — думали, що їдуть на два тижні, доки вдома не стабілізується ситуація. 

— Тоді в мене було троє маленьких дітей, їм було чотири, п’ять і сім років. Ми проїжджали через блокпости, зокрема через Дебальцеве, гарячі точки. Коли їхали через російські блокпости, ховали дітей у багажнику, накривали рушниками й ковдрами. Мені про це тяжко згадувати, — багатодітна мама розплакалася. 

За ці 12 років не раз переїжджали з місця на місце, згадують у родині. Жили у Києві, Броварах, Польщі, Черкасах, Золотоноші. Знімали квартири, шукали роботу, діти змінювали школи й садочки. — Було нелегко, і це якщо дуже стримано сказати, — згадує Ліна Соколова. — Потім ми жили на Франківщині, слава Богу, там зустрілися з головою благодійного фонду Віталієм Смоліним, і він запропонував нам переїхати на Тернопільщину. Фундація нам придбала будинок. 

Землю відрами носили з лісу

Дім на Тернопільщині тоді був недобудований, навколо — руїна, згадує Ліна. Та зізнається, коли побачила його вперше, була переконана, що його просто неможливо добудувати. А зараз, каже, — це справжнє диво, результат вкладених грошей, душі і праці.

У с. Підлісне на Бережанщині родина проживає від вересня 2024 р. Як кажуть самі, — обживаються, працюють, вчаться, облаштовують подвір’я і будинок та звикають до того, що мають власний дім. Спочатку, кажуть, було важко, адже раніше проживали у місті. Тепер висаджують грядки і квітники, на які наносили відрами землі із лісу, бо подвір’я та земля поруч були глиняними. І вже вирощують власну городину та мріють завести овечок. 

— Не можу сказати, що в нас якісь проблеми, Ліна показує журналістці власну господарку та неймовірний краєвид за будинком. — Просто зараз ми люди, які живуть у тихому, затишному місці. Подивіться, яка краса навколо… І спокій. 

Будинок двоповерховий, затишний, зі світлими кімнатами та дерев’яними елементами в інтер’єрі. Усюди багато квітів. На другому поверсі у кімнаті дівчаток на шторах — метелики, а кімната старших хлопців оформлена в більш стриманому, хлопчачому стилі. У кімнатах молодших хлопців є іграшки. І в дівчаток, і в хлопців стоять двоповерхові ліжка.

Господиня проводить екскурсію будинком і з захопленням розповідає, як і все облаштовували. 

Виходимо з будинку — поруч стоїть пасажирський мікроавтобус. Його, каже Ліна, теж для родини придбали коштом фундації. 

Мотоцикли, скутер і 11 велосипедів

Виходимо через задні двері на терасу — а там ще один власний автопарк родини. Два мотоцикли, один скутер і 11 велосипедів — від найменшого до найбільшого, відповідно до віку дітей.

— Тут ми живемо влітку — виносимо ліжка, ночуємо, — Ліна Соколова показує велику терасу позаду будинку. 

Тут є три кухонні столи, стільці, пластикові табурети та автономна облаштована кухня — зона для готування, миття посуду, мангал, пічка і гойдалка. І дуже гарний краєвид на ліс, який восени вбрався в яскраве жовто-червоне листя.  

На літній терасі помічаємо мисочки з водою і та з-під їжі для домашніх улюбленців. Господиня розповіла, що у родини двоє котиків. І саме тут облаштували для них їдальню. А також для всіх пухнастиків, які живуть по сусідству. У котиків на терасі є й окреме зручне спальне місце. Але тваринок вдома ми не застали — вирушили у мандри селом у своїх котячих справах. 

Ліна показує грядки, з яких вже цього року збирали урожай городини. Рівні акуратні ділянки чорнозему скопані на зиму. Лише на одній ще зеленіє петрушка. 

— Раніше ми тільки у місті жили, нам дуже далеке сільське господарство, — Ліна показує рівненькі ділянки поруч із домом. — Тепер господарюємо на землі — хочемо вирощувати власні овочі, хоча поки що не все вдається. Розбили фруктовий сад. От, бачите, тут посадили полуницю — прижилась, вже родить. Дітям свіжа ягода. Починаємо життя заново й поступово облаштовуємо територію.

Нічого було їсти 

Шість літрів супу чи борщу родина з’їдає за один раз. Того дня, коли ми завітали в гості, пані Ліна приготувала для своєї родини шестилітрову каструлю борщу, рис з овочами у пароварці та котлети в аерогрилі. Жінка жартує, що шкода, бо ми не приїхали днем раніше, — тоді у них було багато різних пиріжків та фруктовий пиріг, які саме спекла напередодні. До наступного дня від випічки й сліду не залишилося, бо сім’я велика.

Пані Ліна каже, що для приготування їжі на один раз на родину їй потрібно кілограм макаронів чи круп, шість літрів першого, а м’ясо та риба – вже як вийде. Додають до раціону овочі та фрукти за сезоном. Жінка сміється, що здебільшого живе на кухні, аби тільки рідні не були голодними. 

Готувати мама вміє та любить. Каже,  за фахом технолог з приготування їжі. 

Коли спускаємося з першого поверху до підвалу, одразу бачимо комору з рядами полиць. А на них — сотні банок із закрутками. Трилітрові слоїки з огірками і помідорами, менші банки — із салатами, джемами та різною смакотою. У сусідньому приміщенні — 10-літрові відра з соліннями. Чого тут тільки немає!  Є також заготовлені на зиму овочі, кілька лотків яєць, тушківки, пляшки з олією та мішки з цибулею, морквою, буряками і картоплею. До зими тут вже приготувалися, і більшість — власними силами, розповідає господиня. 

— Тут десь сімсот і більше банок. Це варення, усе підписано, помідори, огірки, компоти, джеми, буряк, картопля, салати. Усе-все я тут роблю, — Ліна показує ряди банок на стелажах. Все — підписане. — Бо був такий період, коли нам нічого було їсти. І зараз я не хочу, щоб моя сім’я голодувала. Тому працюємо, закриваємо й радіємо. І радіємо гостям, бо є що поставити на стіл.

Доки розмовляємо — пробіг поруч один з синів, ніби хотів переконатися, що з мамою все гаразд. Врешті взяв щось поруч на стелажі з мотошоломами і, кинувши оком, повернувся в дім. Коли ми прийшли в гості, вдома було троє дітей. Решта — у школі в сусідньому Жукові. Йдуть туди старші пішки, молодших легковиком на навчання відвозить батько. 

Вище школи — дитсадок, а поруч — музична школа. Раніше її відвідували мало не половина родини, зараз скрипкою займається один із синів, розповів дорогою батько. Школяра зустріли дорогою, коли Андрій відвозив журналістку до Бережан, аби не діставалася пішки кілька кілометрів. Підліток у досить прохолодну погоду йшов додому, перекинувши куртку через плече. А батько посигналив і жартома погрозив йому крізь вікно. Малий тільки посміхнувся. 

Не можуть звикнути, що щодень — свято

Тим часом дорогою розговорилися. З нами їхав один з молодших синів родини — тато підвозив його на уроки танців до Бережан. 

— Не знаю, чи вже хочу повернутися додому, на Луганщину, — продовжує Андрій. — Вже облаштовуємося потихеньку, власний дім. Наш, в Алчевську, кажуть, стоїть. Але ми вже тутешні. 

Андрій жартома зізнається, що ніяк не може звикнути до того, що у християн на Галиччині весь час якісь свята. То Івана, то Степана. А він іншої віри, і не знає всього календаря святкувань. Тільки виходить на подвір’я зранку та запускає болгарку, одразу хтось із сусідів, мовляв, що робиш — свято сьогодні. 

Чоловік згадує дорогою, що довелося пережити та як спілкувалися із новобранцями ЛНР. Зі зброєю в руках, каже чоловік, — це були страшні люди, а як ще й напідпитку, що було майже завжди… 

Болить батькові й те, що дітям важко адаптовуватися на Тернопільщині через невміння чисто говорити українською. Малі, пояснює Андрій, росли в російськомовному середовищі, а зараз дуже стараються вивчити українську. Але нерідко, після школи, коли зустрічаються у вітальні всі разом, чує нарікання від дітей. Вони спілкуються з однолітками, але, ймовірно, через мовний бар’єр місцеві школярі не охоче проводять з ними час поза школою чи, скажімо, кличуть на дитячі свята. 

Зізнаємося, що і мати великої родини спочатку насторожено ставилася до журналістки, коли тільки знайомилися. Жінка ніяковіла і вже згодом зізналася — через те, що часом переходить на суржик, а коли захоплено розповідає про щось, може й пропустити слово-два російською. Але одразу зупиняється, і намагається це виправити. І це намагання заслуговує, повірте, на повагу.

— Я дуже вдячна засновнику і директору благодійного фонду «Фундація відкритих дверей» Віталію Смоліну за те, що він колись звернув увагу на нашу сім’ю. Саме цей фонд придбав будинок і підтримує нас досі. Якби не він, не його щире серце, напевно, цього всього не було б, — мати показує на дім та доглянуте обійстя. — Ми й далі поневірялися б, можливо, переїжджали б із квартири на квартиру, з хати до хати. Я, мої діти, вся моя родина щиро дякуємо і заступнику фундації Руслану Мудрієвському. Якби не ці хлопці, я навіть не знаю, де ми зараз були б. І що було б із нашою родиною, теж не знаю…

Про фонд, звідки в них кошти на придбання будинків та що робить місцева влада, розповімо згодом.
Також ми покажемо вам, як живуть у ще одному дитбудинку сімейного типу, який поруч із оселею Соколових. Інша багатодітна родина переїхала до нас із Краматорська і там виховують дев’ятеро малюків, молодшому з яких і двох рочків немає.