«На ці запитання немає відповіді в жодному статуті»: про що говорили на форумі військових капеланів у Києві

У просторій, залитій світлом залі церкви «Храм Миру» майже не залишилося вільних місць.

Сотні людей у військовій формі, на одностроях — шеврони різних підрозділів Сил оборони. Серед присутніх — військові капелани, ветерани, офіцери й генерали, представники духовенства та гості зі США й Норвегії.

Багато хто з них знає одне одного роками, але побачитися особисто вдається нечасто. Служба розводить їх по різних напрямках: одні відвідують військових на бойових позиціях, інші працюють у госпіталях, допомагають родинам загиблих і зниклих безвісти.

Цього разу вони зустрілися на дводенному форумі військових капеланів «Об’єднані в служінні», який організувала Рада Євангельських Протестантських Церков України. Протягом двох днів учасники говорили про розвиток військового капеланства, досягнуті результати, нові можливості та виклики, які постають перед службою під час війни.

За межами церковних стін

Робота військового капелана не обмежується молитвами та богослужіннями. Йому доводиться знаходити спільну мову з людьми різного віку, характерів і переконань, допомагати їм у найскладніші моменти служби. І далеко не кожна така зустріч стосується віри. До капелана звертаються з особистими переживаннями, сімейними проблемами, а часом просто шукають можливості виговоритися тому, хто готовий вислухати.

Про важливість капеланської служби говорив керівник Офісу Президента України Кирило Буданов. У зверненні до учасників форуму він наголосив, що поряд зі зброєю та військовою підготовкою важливими залишаються витримка й сила духу українських Захисників та Захисниць.

Та навіть найстійкішим військовим бувають потрібні люди, з якими можна поговорити про те, що сталося на фронті. Саме таку ситуацію у своєму виступі описала представниця Міністерства оборони України підполковник Діана Копаниця.

Боєць повертається після важкого бою. Командиру зараз не до розмов, матері телефоном такого не розкажеш. Поруч сідає капелан. Не поспішає з порадами, не каже звичного «тримайся». Спочатку просто мовчить разом із бійцем, а потім знаходить кілька слів, після яких з’являються сили жити далі.

«Це до вас приходять із питанням, на яке немає відповіді в жодному статуті: „Чому він, а не я?“. У законі це записано як „задоволення духовно-релігійних потреб“. Юридично — бездоганно. А по-людськи це означає одне: бути поруч у найгірший момент чужого життя», — сказала Діана Копаниця.

Серед тих, хто слухав ці слова, був і Денис. Колишній штурмовик полку «Скеля», який після тяжкого поранення пройшов тривале лікування. На форум його запросили поділитися власною історією, зокрема розповісти про людей, які допомогли йому в той період.

Штурмовик із позивним «Капелан»

Денис сидів у першому ряду. До війська він потрапив у 25 років, а ще до мобілізації кілька років був вірянином баптистської церкви на Черкащині. Побратими знали про його віру й дали незвичний для штурмовика позивний — «Капелан».

У 2025 році він воював на Сумщині. Після одного зі штурмів Денис разом із побратимами залишився в бліндажі, очікуючи виходу з позицій. Саме тоді в укриття влучив російський мінометний снаряд.

Військовий дістав тяжкі поранення ніг. Побратими наклали турнікети й надали першу допомогу, проте евакуація затягнулася більш ніж на дванадцять годин. Згодом Денису ампутували обидві ноги.

Під час лікування до нього майже щодня навідувалися люди з церковних громад. Деяких він бачив уперше в житті. Вони дізнавалися про пораненого військового й приходили до лікарні, щоб поговорити, підтримати, просто провести з ним час. Відвідували його й капелани.

На моє запитання, які слова підтримки найбільше запам’яталися після поранення, Денис відповідає:

«Слова, мабуть, тоді були не такі важливі, як присутність».

Сьогодні Денис — диякон баптистської церкви. У майбутньому хоче стати пастором. Є в нього й інший план: працювати у сфері протезування, зустрічати бійців, які щойно пережили ампутації, і допомагати їм на початку відновлення.

Він хоче, щоб люди, які опинилися в подібній ситуації, могли поговорити з тим, хто сам пройшов через тяжке поранення та реабілітацію. І на його прикладі побачити, чого можна досягти після цього.

«Я розумію, що цим самим можу підтримувати їх, тому що вони бачитимуть, що в мене вийшло, що я можу. І вони бачитимуть, що в них вийде», — пояснює ветеран.

Поруч із Денисом у залі — десятки тих, хто щодня робить цю роботу, проходячи разом із бійцями через біль, зневіру та непросте повернення до життя після пережитого. Та для декого з них шлях до капеланства почався не з проповіді, а з окопів.

Між справедливістю та Євангелієм

На початку повномасштабного вторгнення Олександр пішов служити стрільцем у штурмовий підрозділ. За його плечима на той час були майже три десятиліття церковного служіння — з 1993 року. Але в перші місяці великої війни він вирішив узяти до рук зброю.

Тепер Олександр — військовий капелан 27-ї бригади Національної гвардії. Пригадує, що рішення змінити напрям служби далося йому непросто.

«Складно було обрати між тим, чого хочеться більше: вершити справедливість чи проповідувати Євангеліє. Але треба було обрати», — розповідає він.

Після приблизно пів року служби стрільцем Олександр став капеланом-добровольцем. Це було влітку 2022-го. А у 2024 році обійняв штатну посаду військового капелана.

Років роботи з людьми в нього було чимало, проте військова служба поставила перед ним нові завдання. Тут доводиться говорити про загибель побратимів, тяжкі поранення, пережиті бої. А іноді — вислуховувати військових, які після всього побаченого починають сумніватися навіть у власній вірі.

Про такі випадки Олександр розповідає обережно. Без імен і подробиць. Це розмови, які люди довірили йому особисто.

«Ми вчимося працювати з травмами, ми вчимося працювати з втратами, ми вчимося працювати в кризових ситуаціях», — говорить капелан.

Головна проблема зараз — фізично встигнути до всіх, хто потребує розмови. За даними Служби військового капеланства ЗСУ, які навів її очільник полковник Олександр Вовкотеча, нині у Збройних Силах служать 420 штатних капеланів — це лише 61% від необхідної кількості. У Національній гвардії України, як повідомив заступник командувача НГУ бригадний генерал Валентин Острижний, нині служать 97 військових капеланів та 49 їхніх помічників.

Через таку нестачу людей навантаження на кожного — колосальне. Бійці розкидані по всій лінії фронту, в госпіталях, на навчальних полігонах. До кожного потрібно дістатися, знайти час, а головне — вислухати.

І хоча Олександр звик віддавати сили іншим, зізнається, що капелани вигорають не менше за бійців у окопах:

«Ми іноді самі виснажуємося. І нам теж потрібне якесь відновлення».

«Обійняв — і радий, що живі»

Після завершення офіційної частини зала «Храму Миру» загомоніла. Капелани знаходили серед присутніх знайомих, підходили одне до одного, міцно обіймалися. Короткі привітання переростали в довгі розмови, до яких раз у раз долучалися інші.

Узяти інтерв’ю в ці хвилини виявилося майже неможливо. Щойно я збирався звернутися до когось із капеланів, до нього вже підходив знайомий. Обійми, погляди в очі, кілька запитань про службу — і починалася нова розмова. І щоразу ставало дедалі важче наважитися її перервати.

Люди, які звикли вислуховувати інших, тепер самі не могли наговоритися. Розпитували про побратимів, обмінювалися новинами з підрозділів, радилися, як допомагати пораненим. Але поміж цими розмовами була й проста радість — знову побачити знайомі обличчя.

Часу в них було небагато. Попереду — повернення до своїх підрозділів, поїздки на позиції, відвідини госпіталів. Знову сотні кілометрів між людьми, які зараз стояли поруч і ніяк не могли розійтися. Дивлячись на них, я дедалі краще розумів, навіщо потрібні такі зустрічі. Тут можна було не лише обмінятися досвідом, а й нарешті побути серед тих, кому не треба пояснювати, що означає ця служба.

Олександр теж зустрів на форумі багатьох знайомих. На моє запитання, що запам’яталося найбільше за ці два дні, він спершу розповідає про роботу, нові ідеї та розмови з колегами. А потім згадує побратимів, яких давно не бачив:

«Обійняв, радий, що вони живі, здорові, слава Богу».