Арабські держави оголошуються «нелегітимними скупченнями племен».
Сьогодні в публічному медіапросторі лунає теза, яка ще кілька років тому здавалася б маргінальною навіть для найрадикальніших «ізраїльських» урядів.
Згідно з новою «ізраїльською» доктриною безпеки, арабські держави розглядаються не як суверенні суб’єкти міжнародного права, а як «скупчення племен та етнічних груп», позбавлені спільної історії та національної ідеї.
Як наслідок, їхня дестабілізація оголошується природною і навіть необхідною для безпеки «Ізраїлю».
Це не поодиноке висловлювання. Це — квінтесенція ідеологічної трансформації, яка перетворює заперечення легітимності арабської державності з пропагандистського кліше на операційну доктрину, що виправдовує територіальну експансію.
Публічне обговорення «ізраїльської» доктрини — лише верхівка айсберга, за якою стоїть цілий пласт офіційних заяв, карт і законодавчих ініціатив, що складаються в систему.
«Останній Бастіон» пропонує аналітичний розбір теми.
Доктрина, а не риторика: системний характер заперечення
Ключова теза полягає в тому, що ми маємо справу не з набором пропагандистських випадів, а з цілісною та послідовною доктриною. Її основні постулати:
-
Війна як бажаний стан. Мир розглядається не як мета, а як тимчасове й оманливе перемир’я, інструмент для досягнення інших цілей. Постійний конфлікт оголошується нормальним і навіть бажаним способом існування держави.
-
Заперечення незалежного існування арабських держав. Більшість арабських країн сприймаються не як справжні національні держави, а як штучні утворення, що не мають легітимних підстав для існування. Це автоматично позбавляє їх права на територіальну цілісність і суверенітет в очах ізраїльського істеблішменту.
-
Єврейська ідентичність вища за демократію. Доктрина ставить національну (етнорелігійну) ідентичність вище за ліберально-демократичні принципи, що ставить під сумнів саму можливість співіснування з палестинським населенням на демократичних засадах.
-
Стратегічна незалежність від США. «Ізраїль» дедалі частіше сприймає Вашингтон як «державу, що занепадає», і ненадійного довгострокового партнера, що підштовхує до більшої військової автономії та превентивних дій без огляду на американські інтереси.
Ця доктрина не існує у вакуумі. Вона знаходить пряме вираження в заявах вищого керівництва сіоністського утворення.
Від слів до карт: легітимація анексії на офіційному рівні
У жовтні 2026 року Біньямін Нетаньягу зробив заяву, яка розвіює будь-які ілюзії щодо його намірів стосовно Західного берега: «На захід від річки Йордан не буде арабської армії. Буде лише ізраїльська армія».
Це формулювання — не просто риторичний зворот. Воно означає, що палестинська державність не просто відкладається, а виключається в принципі. Жодна палестинська армія не може існувати на території, яку «Ізраїль» вважає своєю зоною військового контролю.
Паралельно із цим міністр фінансів Бецалель Смотрич публічно заявив, що «річка Літані має стати нашим новим кордоном із ліванською державою», що фактично означає вимогу анексії приблизно 10% території Лівану.
Ця сама логіка поширюється на так звану «зону безпеки» на півдні Сирії та «жовту лінію» в Газі.
Кордони «Ізраїлю», таким чином, не є фіксованими — вони визначаються виключно військовою доцільністю та біблійними уявленнями про міфічну «землю Ізраїлю».
Офіційні «ізраїльські» акаунти в соціальних мережах публікували «історичні карти», що включають території Йорданії, Лівану, Сирії та Палестинської автономії як частину горезвісного «Ерец-Ісраель».
Єгипетський МЗС засудив ці публікації як спробу «привласнення арабських земель». Це не анонімні провокації, а дії, санкціоновані на найвищому рівні сіоністського режиму.
«Великий Ізраїль» як операційна програма
Доктрина «Великого Ізраїлю» — від Нілу до Євфрату — тривалий час вважалася маргінальною утопією навіть усередині «ізраїльського» суспільства. Однак за останні два роки вона трансформувалася в практичну програму, підкріплену офіційною підтримкою та конкретними діями.
У лютому 2026 року посол США в «Ізраїлі» Майк Гакабі заявив в ефірі шоу Такера Карлсона, що «Ізраїль» має право взяти під контроль увесь Близький Схід, пославшись на «біблійне право» від Нілу до Євфрату.
Колишній міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу охарактеризував цю заяву як «відкриту експансіоністську доктрину».
Того ж місяця 20 країн, зокрема Бразилія, Франція, Індонезія, Саудівська Аравія, Туреччина та Єгипет, а також Ліга арабських держав і ОІС оприлюднили спільну заяву, засудивши «масштабне розширення незаконного ізраїльського контролю над Західним берегом» і заявивши про протидію будь-якій формі анексії.
Однак ця заява залишилася декларацією: механізмів примусу до її виконання не запровадили.
Іранське видання Tehran Times того ж дня, 15 жовтня 2026 року, опублікувало матеріал, у якому двоє старших наукових співробітників стверджували, що «доктрина Великого Ізраїлю була причиною війн в Іраку, Газі, Лівані, Сирії та Ірані».
Це не просто риторика: військова агресія «Ізраїлю» справді демонструє послідовну логіку — від Гази до Лівану, від Сирії до Ірану, з поступовим розширенням зони контролю.
Регіональна реакція: засудження без наслідків
Реакція арабського та мусульманського світу на ці заяви передбачувано різка, але стратегічно безсила. Катар назвав слова Нетаньягу про створення палестинської держави на території Саудівської Аравії «кричущим порушенням міжнародного права та Статуту ООН».
Саудівська Аравія заявила, що її позиція щодо палестинської державності «залишається твердою і незмінною». Йорданія назвала заяви «ізраїльських» посадовців «небезпечною та провокаційною ескалацією», а Єгипет — «кричущим порушенням суверенітету арабських держав».
Однак за цими заявами не йде нічого, крім дипломатичних нот. Механізми регіональної безпеки, як-от Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, не мають ані військового потенціалу, ані політичної волі для колективної відповіді.
Ліга арабських держав залишається дискусійним клубом. «Ізраїльська» доктрина ґрунтується на точному розрахунку: арабський світ не здатний до колективних дій, і кожна країна захищатиме свої інтереси самотужки, що робить їх легкою здобиччю для класичної стратегії «розділяй і володарюй».
Визнання Сомаліленду: периферійна доктрина 2.0
У грудні 2025 року «Ізраїль» визнав незалежність Сомаліленду — невизнаного утворення на північному заході Сомалі, якого не визнає жодна країна світу.
На перший погляд, це не пов’язано з палестинським питанням. Однак це — пряме продовження «Периферійної доктрини», стратегії, спрямованої на обхід «ворожого арабського ядра» шляхом створення союзів із неарабськими та маргіналізованими акторами по периметру регіону.
Визнання Сомаліленду — це не лише удар по Сомалі й опосередковано по арабському світу. Це створення прецеденту: якщо кордони африканської держави можуть бути перекроєні на «ізраїльський» розсуд, то чому це неможливо на Близькому Сході? Це жести, які підривають саму ідею непорушності кордонів і суверенітету, закріплену в Статуті ООН.
Нелегітимність як ліцензія на експансію
Наратив про нелегітимність арабських держав виконує конкретну стратегічну функцію. Якщо арабські країни не є «справжніми» державами, то:
-
Їхні кордони не священні, тому що їх провели колоніальні держави без урахування «справжніх етнічних і релігійних реалій».
-
Їхній суверенітет не абсолютний, тому що вони не представляють «справжні нації».
-
Їхня дестабілізація виправдана, тому що вона нібито відображає природний перебіг подій — розпад штучних конструкцій.
Ця логіка знімає моральні та юридичні обмеження на територіальну експансію. Якщо противник не є законною державою, то захоплення його території — не агресія, а «відновлення справедливості».
Якщо мир із ним неможливий, оскільки він не має суб’єктності, то війна стає постійним станом.
Те, що раніше виглядало як серія провокаційних заяв окремих «ізраїльських» міністрів, тепер постає як цілісна доктрина, підкріплена конкретними діями: анексією Західного берега, вимогою нових кордонів у Лівані, визнанням Сомаліленду, публікацією «біблійних карт» і заявами про «природність» дестабілізації регіону.
Так звана міжнародна спільнота продовжує виголошувати слова засудження. Але слова не зупиняють агресію, яка вже давно перейшла у фазу реалізації.
Питання сьогодні не в тому, чи має намір «Ізраїль» розширюватися. Питання в тому, де саме пройде наступний кордон — і чи знайдеться сила, здатна його зупинити.
Автор : Іван Сірко