26 жовтня Вищий антикорупційний суд (ВАКС) спробує зробити те, що йому не вдається останні дев’ять місяців – зрушити з мертвої точки підготовче засідання у справі Юлії Тимошенко. Відтоді, як у січні антикорупціонери гучно повідомили про викриття головної «сердешниці» країни, минуло чимало часу. Проте глядачі цього процесу так і не отримали відповіді на питання: що саме доводять оприлюднені плівки, чим вони підкріплені та чи був узагалі сам факт торгівлі депутатськими голосами?
Від підозри до паузи: 12 засідань – ні про що
Справа ЮВТ установила своєрідний рекорд – 12 судових засідань, за підсумками яких суд так і не зміг вийти з підготовчої стадії. Процесуальний процес затягнув усіх у нескінченний коловорот клопотань.
Тим часом політична вистава йде за класичним сценарієм: НАБУ звично приміряє плащ безкомпромісного викривача, а лідерка «Батьківщини» не менш звично грає роль жертви політичного замовлення. У результаті маємо дивний парадокс: балаканина з обох боків, перекрикування один одного у ЗМІ, але юридичного залишку, де можна було б відрізнити докази від звичайного піару, суспільство так і не побачило.
В антикорупційних органах вже давно склалася така традиція – зливати в один флакон дві принципово різні речі: гучний анонс «викриття» і власне доведення вини в суді. Ще 13 січня НАБУ та САП бадьоро рапортували про викриття керівниці парламентської фракції, а вже наступного дня вручили підозру ЮВТ – в пропозиції «стимулів» для народних депутатів.
Слідство запевняло, що йшлося про систематичні касові виплати за потрібні голоси та слухняні кнопки у Верховній Раді. Під час обшуків у штабі «Батьківщини» детективи вилучили стандартний набір: готівку, флешки, системники та рукописні чернетки. Окрасою справи стали оприлюднені аудіозаписи. Втім, нарізка аудіофайлів у соцмережах – не вирок, хоч як би детективам хотілося протилежного.
Феміда оцінила стартовий запал слідства в 33,3 млн гривень застави й розродилася цілою стопкою запобіжних заходів. Щоправда, Апеляційна палата згодом трохи остудила запал обвинувачення, дозволивши Юлії Володимирівні вільно залишати Київську область і – о жах! – знову спілкуватися з колегами-депутатами. Далі був перегляд арештів майна, у квітні слідчі урочисто оголосили про завершення розслідування, а в травні, нарешті, відправили цілу папку матеріалів до ВАКС.
Здавалося б, час виходити з медійного піке й переходити до мови Кримінального кодексу. Але літо й осінь минули в запеклих процесуальних боях: сторони місяцями сперечалися про підсудність, витребовували папери й уперто з’ясовували: хто ж має право заглядати в комп’ютери НАБУ. Проте гучні обвинувачення завершилися тихим пшиком. Після 9 місяців, починаючи з оголошення підозри в корупції, суд навіть не підійшов до розгляду справи по суті.
І тут до НАБУ та САП виникає цілком логічне запитання: якщо докази такі залізобетонні, чому їх досі приховують від повноцінного судового розгляду? Чергові відмовки про те, що «процес триває», звучать досить убого. Процес і має тривати. Але, панове, якщо ви самі винесли справу на публіку як готовий трилер, то майте совість – покажіть же нам факти, а не змушуйте місяцями дивитися на статичну паузу.
Процедура заради процедури
Підготовче засідання – не формальність. Законом передбачено, що суд повинен розібратися з підсудністю, розглянути всі скарги й вирішити, чи готовий обвинувальний акт до розгляду. Адвокати мають повне право завалювати суд клопотаннями, а прокурори – їх відбивати.
Проте коли процесуальна демонстрація затягується аж на 12 серій без жодного просування справи, виникає неприємне відчуття: процедура просто пожерла суть. Хронологія розгляду вражає своєю монотонністю: у червні – старт розгляду справи, у липні Апеляційна палата відмовляється віддавати справу іншому суду, у вересні та жовтні – чергові баталії за доступ до матеріалів слідства. А в жовтні суд знову відмовив захисту в доступі до техніки НАБУ.
Увесь цей час судді вирішували суто технічні питання руху паперів, навіть не намагаючись торкнутися головного: а що ж взагалі записано на тих плівках, звідки вони взялися та якою є їхня юридична цінність. Не варто списувати все на бюрократію ВАКС чи звинувачувати адвокатів у зловживанні правами – кожен виконує свою роботу. Але коли процес місяцями тупцює на порозі, процесуальні права стають зручною ширмою для банальної неспроможності рухатися далі.
Якщо 26 жовтня засідання знову зведеться до зачитування чергового клопотання, це буде вже навіть не смішно. У країні, яка декларує європейські стандарти правосуддя, не можна нескінченно видавати процесуальний біг на місці за роботу антикорупційної системи.
Плівки, як козир у політичному покері
Найслабше місце детективів НАБУ – це глибока прірва між тим красивим «кіно», яке вони змонтували для соцмереж, і тим, що вони спроможні процесуально довести у ВАКС. Аудіозапис сам по собі – лише набір файлів. Там немає відповіді на запитання: хто саме говорить, за яких обставин робився запис, чи немає там монтажу та чи правильно слідчі витлумачили специфічний сленг співрозмовників.
Суспільству з першого дня нав’язали готовий висновок: «Ось дивіться, ми їх упіймали!». У такій системі координат юридичні нюанси пересічному громадянину здаються банальною занудністю, а факт публікації запису – беззаперечним доказом вини. А потім, коли починаються судові засідання, публіка щиро не розуміє: чому після такого яскравого файєр-шоу справа розвалюється на першому ж процедурному повороті.
Юлія Тимошенко, звісно, від усього відхрещується й називає плівки фальшивкою. Це її позиція захисту. Але що довше буксує суд, то комфортніше вона почувається у звичній для себе ролі мучениці. Кожне відкладене засідання для неї – безкоштовний майданчик для викривальних промов про «репресії проти опозиції».
Прокурори у відповідь традиційно рапортують, що «доказів достатньо». Але переконаність прокурора й рішення суду – це дві великі різниці. Те, що суд відмовився скасувати підозру Юлії Володимирівні, свідчить лише про наявність формальних підстав для розслідування, але аж ніяк не про доведену вину.
Від такої затяжної вистави виграють обидві сторони процесу, крім правосуддя. Поки немає вироку, сторони можуть безкінечно обмінюватися медійними уколами та продавати своєму електорату власні версії подій.
Маємо картина олією: НАБУ та ЮВТ наввипередки міряються медійними мускулами, а вся країна просто кліпає очима від нерозуміння. У Кривоноса рапортують про безкомпромісну боротьбу з корупцією, а в «Батьківщині» – про не менш безкомпромісну розправу з опозицією. А ось до суті справи нікому діла немає. Поки обидві сторони грають на публіку, плівки НАБУ впевнено перетворюються на звичайнісінькі базарні плітки: звуки слухають, заяви смакують, а вироку як не було, так і немає.
Гонитва за вподобайками: медіашоу VS вирок суду
Справа Тимошенко яскраво свідчить про головну хворобу вітчизняних антикорупціонерів – патологічну пристрасть міняти змагальний судовий процес на медійне лінчування. Щойно публіка ковтає аудіонарізки у соцмережах, юридична основа справи починає розсипатися через елементарний нехлюйство слідчих.
Вибіркове зливання матеріалів до вироку суду – грубий удар по презумпції невинуватості. Коли правоохоронці клепають віртуальний вердикт «винний/винна» задовго до того, як ВАКС взагалі відкриє матеріали, – це прямо суперечить і Конституції, і рішенням Європейському суду з прав людини (ЄСПЛ), який неодноразово наголошував: подібні медіа-шоу порушують право людини на справедливий суд.
Таким чином на превеликий жаль процесуальні докази все частіше підміняють банальним піар-продуктом. Змонтовані плівки для досвідчених адвокатів – це просто дарунок долі. Вони отримують залізобетонні підстави рознести в пух і прах їх автентичність, змушуючи ВАКС визнати їх неприпустимими доказами.
А маніпуляції з «таємницею слідства» взагалі виглядають цинічно: НАБУ з дозволу прокурора публікує лише те, що вигідно обвинуваченню, а захист позбавлений можливості навіть повноцінно відповісти через процесуальні обмеження.
Такий штучний перегрів емоцій у соцмережах перетворюється на банальний тиск на суддів ВАКС, від яких юрба чекає вже не об’єктивності, а «крові». Та врешті решт передчасні зливи деталей розслідування – це пряма підказка іншим фігурантам, що саме знають детективи і які докази терміново треба приховати.
Створюється враження, що НАБУ прагне повторити свій улюблений сценарій: спочатку зібрати тисячі вподобайок на старті, а потім розгромно програти у фіналі. Бо вподобайки до справи не підшиєш, а віртуальні аплодисменти ще ніколи не замінювали реальний вирок.
Намагаючись вибити дешеві овації сьогодні, антикорупціонери власноруч ховають перспективи справи завтра. А країна вкотре отримає замість правосуддя чергове розчарування.
Валентин Ковальський, майор запасу, магістр права