Про це – в репортажі DW.
У дворі, оточеному побитими багатоповерхівками, на металевому каркасі від гойдалки висить запилюжений килим. Пенсіонерка Тетяна винесла його зі своєї квартири, вкритої будівельним сміттям, й взялася чистити.
Сюди, у спальний район на західній околиці Слов’янська, зранку 11 жовтня прилетіли три російські авіабомби. Одна з них повністю зруйнувала під’їзд п’ятиповрехової панельки, семеро людей отримали поранення.
Тетяна, що мешкає в будинку навпроти, готувала соте в себе на кухні. Коли підійшла до холодильника, пролунав вибух. “Мої вікна пролетіли повз мене. А мене навіть не зачепило, не подряпало. – згадує жінка. – Прилетіло на другий поверх. А на четвертому жила жінка, вона дуже кричала. Її витягли, і потім весь цей підʼїзд рухнув”.
Тетяна біля своєї багатоповерхівки, пошкодженої російською авіаційною бомбоюФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“На другому поверсі, куди прилетіло, жили квартиранти, – продовжує Тетяна. – Мені у вікно було видно, коли там світло горіло. А в той момент їх, певно, не було”. Жінка поки не їде зі Слов’янська, попри оголошену евакуацію. Ще влітку місто внесли у перелік територій, де тривають активні бойові дії.
“Мені нікуди їхати, – пояснює Тетяна. – У мене пенсія 3400 гривень. Якщо мені дадуть дві тисячі переселенських, я за ці п’ять тисяч не проживу. Ніде. Квартири зараз, ви знаєте, до 20 тисяч на місяць”.
У цьому районі ще є світло й вода. Газ тимчасово вимкнули. “Будемо жити, – підсумовує пенсіонерка Тетяна. – Я всім кажу, що все буде добре. Я так бажаю, я так хочу”.
Авіація в небі
На другий день після атаки нечисленні мешканці постраждалих багатоповерхівок продовжують наводити лад у своїх квартирах. У наступному від зруйнованого підʼїзду вікні порається чоловік. Здається, він залишився тут сам на весь будинок.
У дворі спиняється автівка. Це літня пара, власники квартири в сусідній багатоповерхівці. Вони евакуювались на Київщину два тижні тому, та побачили новини про авіабомби й вирушили додому – забрати речі й забити вікна.
Не встигли мешканці району оговтатися, як сюди знову прилетіли авіабомби. Цього разу – в будівлю, де розташовані пункт незламности й “Червоний хрест”. Поки рятувальники продовжують гасити пожежу, працівники пункту незламности й волонтери виносять вціліле майно та прибирають бите скло. Адміністраторка пункту Юлія показує лопатку із просякнутими кров’ю бинтами. Від удару постраждали щонайменше восьмеро людей.
Вигоріла від влучання російської авіабомби кімната, де розташовувався пункт незламності й “Червоний хрест”Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“Авіація в небі”, – оголошує один із рятувальників. Усі залишають будівлю в пошуку найближчого укриття. Мешканці району виглядають наляканими, однак не спішать ховатись у підвалах. Відбою повітряної тривоги вони чекають на лавках біля під’їздів.
“Я була саме на балконі. Воно як гепне – таке враження, що по голові стукнули. Оглушило”, – згадує сьогоднішню атаку пенсіонерка Наталя. У цей район вона приходить доглядати свою сестру-близнючку. “Вона вже не пересувається. А я навіть хліба не змогла їй купити. Принесла сухарі”, – додає жінка. Хоча тут працюють магазини й поодинокі ятки на згорілому ринку, хліб продають не щодня.
“Я хотіла вмовити сестру виїхати. Мене – у будинок для людей похилого віку. А її – у лікарню. У неї собака хворий, і в мене собака, – каже Наталя й жаліється, що тварин не дозволяють взяти в евакуацію. – Я вимушена лишатись, я ж не можу кинути хвору сестру з хворим собакою. Вона переживає, злоститься на мене, ніби я винна. А в мене вже сил немає”.
Пенсіонерка Наталя у дворі пошкодженого російськими обстрілами будинкуФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
Старенькі
“Піду я по-тихеньку, щоби хоч до темна дійти”, – каже Наталя й рушає у бік свого будинку в центрі міста. А це майже чотири кілометри пішки. Громадський транспорт не ходить від десятого жовтня, після атаки на два рейсові автобуси в сусідньому Краматорську, що забрав життя 30 людей.
Центр Слов’янська майже повністю розбитий авіабомбами. Утім, тут працюють поодинокі кавʼярні й магазини. А вулицями ходять люди. “Ми тут не ждуни”, – кидає нам жінка й швидко йде геть. У колись стотисячному місті залишилось не більше 20 тисяч мешканців. Переважна більшість перехожих – люди похилого віку, які не мають змоги звідси поїхати.
Військовий їде на баґґі повз пошкоджену російськими обстрілами будівлюФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
Пенсіонер Василь – із села Маяки, що на північ від Слов’янська. У центр міста, де чоловік обідає в їдальні, його підвіз сусід. “Вже звикли, – говорить про життя під обстрілами чоловік. – Але це погана звичка. Вже давно її треба позбутись”. Василь каже, що вчора тут було дуже гучно, а сьогодні – тихо. Він, імовірно, недочуває. У небі дзижчать дрони, по яким стріляють військові, розкидані по всьому місту.
“Я вчора слухав радіо – там сказали, що наші не хочуть складати зброю, а росія вже сьогодні готова. Частково вірю, а частково ні”, – додає чоловік. Найбільше він хоче, аби вдома був мир. Але на окупацію всієї Донеччини не згоден.
Біля дороги, вкритої антидроновими сітками, балакають двоє жінок похилого віку. “Я вже забула, коли спала вночі, – жаліється пенсіонерка Ірина. – Валер’янку п’ю. Правда, вона не допомагає. Дуже страшно, але нема куди дітись. У мене дві кішки, з ними не беруть, кажуть, лишіть. А я їх більше життя люблю. Вони – це все, що в мене є”.
Літні жінки говорять біля дороги, вкритої антидроновими сіткамиФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“Лишається ховатися, трястися і молитися Богу, щоби пронесло, – додає Ірина. – Притискаюсь до стіни й плачу. Іду на ринок – і не знаю, чи дійду. Іду – і на небо дивлюся, чи щось летить”.
Центральний ринок, куди прямує Ірина, місяць тому атакували російські дрони. Щонайменше троє людей отримали поранення. Відтоді на ринку поменшало й продавців, і покупців.
Діти
Продавчиня жіночої білизни Валерія взяла з собою на роботу п’ятирічну доньку Софію. Садочки тут не працюють. А примусова евакуація родин із дітьми ще не дісталась вулиць Слов’янська, де живе родина. “Ми вже звикли до такого життя, – каже Валерія. – Евакуювались у 2022-му, але повернулись. Тепер знову чекаємо черги на евакуацію”.
Софія бігає між торговими рядами разом зі своєю подругою, на рік старшою Анею. Її мама – військова, захищає рідне місто. Із Анею сидить бабуся Тетяна, яка торгує чоловічим одягом і теж вимушена брати онуку на роботу.
Діти продавчинь, п’ятирічна Софія і шестирічна Аня, бавляться на центральному ринку Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
Тетяна кличе до себе Аню й звертається до неї: “Ану, розповідай, що ти говориш, коли летить. Тільки без поганих слів”. Дівчинка мовчки піднімає до неба кулак. “Розкажи, як ти запитувала бабусю, чому ми живемо в Україні, а говоримо російською, – продовжує Тетяна, яка віднедавна перейшла на українську. – Такі в неї питання, що й дорослі не завжди можуть відповісти”.
Тетяна вже зібрала речі й, поки тут ще працює пошта, відправляє їх на Дніпропетровщину, у їхню нову домівку. “Нам просто шкода, що нашу Україну знищують, – каже бабуся, ледь стримуючи сльози. – Хто тепер наші міста відбудує?”.
“Я думаю, ми повернемось, – продовжує Тетяна. – Але з іншого боку, дивлюся на Бахмут – там людям уже не буде куди повертатись. Але я сподіваюсь на наших хлопців. Щоби вони утримали ці міста. Хоча розумію, що це дуже важко”.
Продавчині Марія і Тетяна біля своїх яток Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“Ми мріємо не виїжджати, мріємо залишитись, – приєднується до розмови молода жінка на ім’я Марія, яка також торгує на ринку. – Не хочеться, але вже потрібно виїжджати. Ситуація критична”. Марія чекає з фронту чоловіка. Її сестра – також військова. А брат загинув, пʼятеро племінників залишилися сиротами.
Жінки не мають сподівань на перемирʼя. “Путін не захоче, – переконана Тетяна. – І наша молодь скаже: “За що ми воювали?”. Нехай звільняють нашу територію”.
Над ринком чути дзижчання дронів і стрільбу. Продавці й відвідувачі ховаються у пластикових ятках. “Важко хлопцям їх збивати, – додає Тетяна. – Вони дуже стараються”.
Комунальники
На центральній площі Слов’янська, де також час від часу літають російські дрони, досить людно. На лавці відпочиває місцева мешканка Лариса разом із чоловіком. “Як би воно не було, але в нас прибирають, – каже жінка. – Життя триває. Яким би воно не було”.
Через площу проїздить трактор. Він зупиняється на газоні, біля купи пожовклого листя, що його замели двоє комунальників. Вони, як самі кажуть, прибирають усе – “і прильоти, і листя”.
Комунальники прибирають листя на центральній площімФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
Трактор піднімає ковшем листя, із якого тягнеться оптоволоконний кабель від дрона. Комунальник майстерно згинає й обриває цей дріт. “У Слов’янську вже немає роботи, всі виробництва розбиті”, – говорить його напарник Геннадій, який раніше працював у цеху з виробництва керамічної плитки.
Чоловік не планує евакуюватись. “По-перше, в мене є кіт. По-друге, вся моя родина вже на цвинтарі”, – пояснює він. На питання, яким він бачить майбутнє міста, Геннадій відповідає так: “Словʼянськ – це вода. Вода всього Донбасу. Ось і здогадайтесь”.
“У нас усе більше й більше руїн. Тож майбутнє я бачу в похмурому світлі, – продовжує чоловік. – Скільки сьогодні було прильотів зранку? Шість?”. Чоловік уже звик до дронів і авіабомб, а найбільше боїться обстрілів із реактивних систем залпового вогню, про які не встигає попередити повітряна тривога.
Багатоповерхівка, зруйнована російськими обстріламиФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“Загалом, як то кажуть, живі будем – не помремо, а помремо – не дізнаємось, – нервово сміється Геннадій і додає. – Психологічно важко. Чесно кажучи”.
Основна світлина – місцева мешканка Тетяна чистить килим у дворі багатоповерхівки, зруйнованої російською авіаційною бомбою, 13 жовтня 2026 року, Словʼянськ Донецької області Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW