Робота журналістів в Kill zone: як технології війни змінюють правила безпеки і який захист не працює

Дорога до героїв репортажу може бути небезпечнішою за саму зйомку. Автомобіль, яким пересувається журналістська група, — стати ціллю для російського дрона. А звичні рішення щодо захисного спорядження, маркування PRESS чи часу виїзду — втратити ефективність через зміну технологій. Війна, у якій повітряне спостереження й атаки безпілотників стали повсякденною загрозою, змушує медійників переглядати не лише свою безпеку, а й спосіб роботи.

Простір, де пересування перебуває під постійною загрозою виявлення та ураження, називають kill zone — зоною ураження. Для журналістів це означає, що планування відрядження не може обмежуватися домовленістю про інтерв’ю, вибором маршруту та перевіркою камери. Потрібно розуміти актуальні загрози, можливості супроводу, обмеження захисного обладнання й обставини, за яких від роботи доведеться відмовитися. Причому рішення, яке допомагало раніше або на іншому напрямку, не обов’язково працюватиме під час наступного виїзду.

Про ці зміни говорили під час дискусії “Kill zone: як технологічна війна змінює роботу журналістів” в межах “Донбас медіа форуму” (Donbas Media Forum).

Учасники обговорювали технологічні засоби захисту, доступність обладнання для редакцій, маркування журналістів і можливість використання зброї для самозахисту. Попри різні погляди на окремі рішення, через усю розмову проходила спільна думка: жоден пристрій не замінює підготовки, а бажання зробити матеріал не повинне позбавляти журналіста права зупинитися.

Фронтова небезпека не закінчується біля позицій

Однією з центральних тем дискусії стало розширення простору, у якому дрони загрожують пересуванню журналістів. начальниця відділення комунікацій 93-ї бригади “Холодний Яр” ЗСУ Ірина Рибакова описала ситуацію, коли небезпека охоплює не лише передові позиції, а й дороги та населені пункти, через які до них дістаються. За її словами, відстань у 15–20 кілометрів може бути небезпечною зоною для медійників. Універсальної відстані, за якою журналістська група могла б вважати себе захищеною, немає. Проте ця зона ураження через технологічний розвиток війни збільшується.

Найскладнішим за таких умов стає саме рух. Звичайний транспорт, який раніше дозволяв доїхати до місця роботи, дедалі частіше опиняється під загрозою атаки. Ризик стосується не тільки військових машин чи журналістських автомобілів, йдеться також і про цивільні автівки, які пересуваються прифронтовою територією. Відповідно, доступ до героїв матеріалу залежить не лише від їхньої готовності говорити або дозволу на зйомку, а й від того, чи можливо до них дістатися та повернутися назад.

Для журналіста це змінює саме розуміння підготовки. Шолом, бронежилет, камера й мікрофон залишаються потрібними, але їх уже недостатньо. До цього набору додаються технологічні засоби та знання про те, як працює сучасна загроза. Важливо оцінювати не лише власну безпеку: присутність знімальної групи може створювати ризики для колег, місцевих жителів і військових, які її супроводжують.

Позаштатний кореспондент “Радіо Свобода” Олександр Матюшенко наголосив на необхідності дослухатися до супроводжуючої сторони та пресофіцерів. Також, за його словами, журналіст повинен мати право відмовитися від поїздки чи зйомки, коли розуміє, що робота небезпечна. Це рішення потребує професійної самостійності: домовленість про репортаж не усуває загроз, які можуть змінитися вже після його планування.

На думку Матюшенка, оцінка ризиків має відбуватися до виїзду й продовжуватися під час роботи. Також потрібно заздалегідь обговорювати, де група зможе захиститися, як діятиме в разі небезпеки та хто забезпечуватиме її супровід. В умовах технологічної війни ці питання безпосередньо впливають на можливість виконати журналістське завдання.

Детектор дронів дає інформацію, але не ухвалює рішення за людину

Директор компанії BlueBird Tech Борис Будеянський розповів, що компанія працює над двома напрямами: рішеннями для військових на лінії бойового зіткнення та засобами, які можуть використовувати цивільні, зокрема журналісти. Серед таких пристроїв він назвав дрон-детектор “Чуйка” та сіткомет. Їхнє призначення: допомогти вчасно виявити загрозу й задіяти захист, однак користь від обладнання залежить від того, наскільки людина розуміє його роботу.

“Ми постійно думаємо над тим, як додати можливість для захисту, додати можливість для того, щоб забезпечити безпечне пересування чи попередити загрозу. Але першочергово тут потрібна підготовка. Бо навіть пристрої, які ми виробляємо, жодної користі не принесуть, якщо людина не буде розуміти, як ними користуватися, в яких умовах вони можуть працювати, що вони можуть показати. І найголовніше — як із цією інформацією працювати. Тобто є багато таких умов, за яких важлива саме підготовка”, — пояснив Будеянський.

Це застереження стосується самої логіки використання детектора дронів. Отримати сигнал про можливу загрозу й зрозуміти, що робити далі, — різні завдання. Пристрій не може замінити знання про місцевість, погоджений порядок дій чи рішення супроводжуючих. Водночас його можливості залежать від того, для виявлення яких сигналів він створений.

Під час панелі Будеянський представив версію “Чуйки”, яка, за його словами, працює в чотирьох діапазонах. Такі оновлення дозволяють швидко реагувати на зміни.

“Ми передусім думаємо над тим, як максимально просто пояснити людям, як користуватися такими пристроями. І це одна з найважливіших складових того, щоб пристрої працювали: не просто зробити їх і дати, а дати розуміння, як вони використовуються”, — сказав він.

Для місцевих журналістів небезпека — щоденна умова роботи

Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко розповів, як спілка підтримує журналістів і передає їм детектори дронів.

За його словами, на сьогодні міжнародні організації визнали детектори дронів засобом пасивного захисту і зараз НСЖУ чекає від штаб квартири ЮНЕСКО партію нових детекторів, які мають бути передані журналістам. 

Особливу увагу спілка приділяє регіональним медіа: для їхніх працівників прифронтова територія часто є місцем постійного життя та роботи. Вони не можуть розглядати небезпеку лише як обставину окремого відрядження, після якого повернуться до безпечнішого середовища.

Томіленко наголосив і на фінансовому боці захисту. Редакції та журналісти не завжди мають доходи, які дозволяють самостійно купувати потрібне обладнання. Тому професійні організації шукають способи зробити його доступним без необхідності витрачати на це особисті зарплати. Інакше здатність працювати в небезпечному регіоні дедалі більше залежатиме від ресурсів конкретної редакції чи самого кореспондента.

Водночас отримання пристрою може супроводжуватися завищеними очікуваннями.

“Люди іноді ставляться до захисного засобу майже як до оберега — предмета, який має забезпечити відчуття захищеності. Але емоційна потреба в такій опорі не змінює технічних обмежень. Обладнання потрібно використовувати разом із навчанням та актуальною оцінкою загроз”, – каже Томіленко.

У спілкуванні з міжнародними партнерами, за його словами, як аргументи для постачання такого виду допомоги НСЖУ наводить прямі запити журналістів.

Загалом, за словами Томіленка , мережа центрів журналістської солідарності з квітня 2022 року літа 2026 року задовольнила понад 10 тисяч запитів журналістів. Переважно це були: прокат бронежилетів, захисні шоломи, інше захисне спорядження та тренінги. 

PRESS: між професійною впізнаваністю та ризиком бути помітними

Маркування PRESS стало однією з тем, щодо яких учасники не запропонували єдиного рішення. Журналістка та виконавча директорка проєкту “На лінії вогню” Ірина Сампан розповіла, що в її команді перейшли до спорядження зеленого кольору та переглянули використання видимих позначень преси. Вона пояснювала це прагненням бути менш помітними в небезпечному середовищі й недовірою до того, що російська сторона сприйматиме журналістське маркування як підставу не атакувати.

За її словами, серед журналістів залишаються різні підходи. Частина вважає за потрібне зберігати звичні кольори захисного спорядження й напис PRESS, інші обирають оливкові, зелені або пісочні відтінки. Сампан пов’язувала вибір із конкретною ситуацією: робота в місті та вихід на небезпечні позиції можуть вимагати різних рішень.

Її досвід також свідчить про обмеженість універсальних порад. Значення мають напрямок, місцевість, характер роботи та природне оточення. Спорядження, яке допомагає бути менш помітним в одному середовищі, може інакше виглядати в іншому.

Олександр Матюшенко, зі свого боку, наголосив на важливості відрізняти журналіста від військового. Для нього це питання професійних принципів і того, як медійник представляє свою роль. Він також звернув увагу на вимоги редакцій: підхід міжнародного медіа до зовнішньої ідентифікації журналіста може бути консервативнішим.

Водночас Матюшенко говорив про необхідність оцінювати реальні ризики в конкретному районі й обговорювати їх із супроводжуючою стороною ще до виїзду. У цій логіці професійна впізнаваність залишається важливою, але рішення про її зовнішні ознаки потребує врахування обставин.

Ірина Рибакова розповіла про погляд на маркування з боку військових, які зустрічають і супроводжують журналістські групи. Позначення преси допомагає їм зрозуміти, хто перебуває перед ними. Натомість велике маркування автомобіля, наприклад позначками PRESS, за її оцінкою, варто розглядати як можливий додатковий ризик, адже воно може привернути увагу оператора ворожого дрона.

Зброя для самозахисту — питання навичок, ролі та відповідальності

Також під час дискусії спікери обговорили питання застосування зброї для журналістів. Йшлося як про антидронові рушниці, так і про рушниці, які стріляють дробом. Зокрема, чи готовий журналіст узяти зброю у відрядження, якщо вона може допомогти захиститися від FPV-дрона.

На думку Ірини Сампан, журналістам, які працюють у небезпечних зонах, потрібне глибше навчання, ніж триденний кількаденний тренінг. Воно має давати розуміння зброї, звуків і загроз, із якими доведеться зіткнутися. Проте знати, як працює зброя, і носити її під час журналістського завдання — різні речі.

Олександр Матюшенко також висловився проти того, щоб цивільний журналіст переходив до так званої “участі в бойових діях” й користувався будь-якою зброєю під час роботи. Він переконаний, що цивільна роль кореспондента, професійні принципи та необхідність зберігати межу між висвітленням війни й участю в ній, є важливими для журналіста.

Матюшенко визнав, що українським журналістам болить те, що відбувається з їхньою країною. Але, на його переконання, це не скасовує відповідальності за професійну роль і зміст матеріалу.

Ірина Рибакова також висловила стримане ставлення до зброї, зокрема антидронових рушниць, в руках цивільних журналістів. Серед її аргументів — невідомий рівень підготовки людини, додаткове фізичне навантаження та складність одночасно виконувати два завдання. Якщо кореспондент зосереджується на стрільбі, можливість знімати й документувати події відходить на другий план.

Вона також говорила про те, що сама наявність рушниці не означає здатності уразити дрон. Для цього потрібні спеціальні навички й постійне тренування, а невелика швидка ціль створює складність навіть для підготовленої людини.

Як можливу організацію захисту журналістських команд на прифронті Рибакова згадала практику залучення ветеранів із відповідними навичками для супроводу знімальних груп. Такий підхід передбачає розподіл ролей: журналісти виконують редакційне завдання, а підготовлена людина відповідає за визначені функції безпеки.

Виїзд “по-сірому” більше не можна вважати універсальним рішенням

Наприкінці дискусії Ірина Рибакова навела приклад, як технології змінюють навіть вибір часу пересування. Раніше заїзд або виїзд у сутінках — “по-сірому” — могли планувати з огляду на перехід між денними та нічними камерами безпілотників. Проте, за її словами, поліпшення камер змінило цю логіку, і в її практиці від такого підходу відмовилися.

Це не означало, що денний рух стає безпечним. Рибакова пояснювала іншу обставину: у темряві людина може почути безпілотник, але не побачити його, тоді як оператор має можливість спостерігати за нею. Отже, оцінювати потрібно і видимість групи для противника, і здатність самої групи виявляти небезпеку.

Вона також розповіла, що супровід журналістів може розтягуватися на весь день через необхідність чекати. Якщо ситуація незрозуміла, чути дрон або є загроза обстрілу, її підхід — перечекати. Час повернення за таких умов визначається обстановкою, а не лише редакційним графіком чи початковою домовленістю.

“Моє правило таке: якщо я ще й із групою, не просто одна, і ми чуємо, що буде обстріл, або ми не знаємо, або чуємо дрон, краще десь перечекати. Іноді ми чекаємо подовгу. Іноді ці супроводи журналістів розтягуються в часі. І ось зараз який нюанс у нас: ми припинили робити виїзди “по-сірому”. Раніше дуже часто аргументували так, що заїзд на позиції, виїзд із позицій мусить бути “по-сірому”, тому що оператори “мавіків”, які мають нічні й денні камери, перемикаються в цей час”, — розповіла Рибакова.

Зміна технологій робить безпеку процесом, який потребує постійного перегляду. Те, що допомагало раніше, може втратити значення. Відносно тилова ділянка нині може опинитися під загрозою, а короткий виїзд — перетворитися на тривале очікування можливості повернутися.

Для медійників наслідок цих змін полягає передусім у доступі до людей і подій. Щоб розповісти про війну, журналістам потрібні обладнання, навчання, підтримка редакцій та професійних організацій, а також супровід, який враховує актуальні загрози. І можливість ухвалити найскладніше рішення — відмовитися від запланованої зйомки, коли умови не дозволяють її провести.

The post Робота журналістів в Kill zone: як технології війни змінюють правила безпеки і який захист не працює first appeared on ZMINA.

ДЖЕРЕЛО