Український народ завжди поділявся на різні категорії, що визначалися ставленням до мови, до північних та західних сусідів, до приватної власності і ще до багато чого різного. Ставлення до війни теж було різним. До 2014-го одним, після 2014-го — іншим, після 2022-го — знову іншим. На початку люди ділилися на тих, хто намагався втекти за кордон, тих, хто залишався, наражаючись на ризик, тих, хто очікував окупантів, і тих, хто пішов з цими окупантами воювати з власної волі. З того часу минуло майже п’ять років, упродовж яких нам спочатку брехали про два-три тижні, потім про каву в Ялті, потім про контрнаступ… Брешуть і далі, але ця брехня вже мало на що впливає. Бо за ці роки українці встигли розділитися на дві частини. Не берусь визначити, яка з цих частин більш чисельна. Зате можу майже точно вказати, де саме пролягає між тими частинами кордон, чи краще рубіж. Бо державний кордон поки що від згаданого рубежу трохи далеко. То що ж це за дві групи українців і чим вони одна від одної принципово відрізняються? Відрізняє їх ставлення до війни. Точніше, до наших у цій війні завдань. Одна частина українців вважає, що слід війну якнайшвидше припиняти, нехай і поступившись чимось ворогу, але зберігши державу. Друга група, навпаки, — наполягає на війні до остаточної перемоги над ворогом і називає всі інші варіанти поразкою і капітуляцією. А рубіж між згаданими частинами нашого народу, на відміну від суперечок про мову, культуру, Євросоюз і таке інше, пролягає не у головах українців, а на місцевості. Чим ближче люди знаходяться до лінії фронту, чим частіше в їхні міста та села влучають ворожі ракети, бомби та дрони, тим менш рішуче ці люди налаштовані на остаточну перемогу. І не тому, що не патріоти, а тому, що не впевнені, що до цієї перемоги доживуть. І навпаки, чим далі українці знаходяться від реальної війни, тим більш рішуче вони наполягають на неприпустимості поступок ворогу і підтримують політику президента Зеленського. Ця кількість різко зростає одразу за державним кордоном серед тих українців, що або вже давно живуть у Європі, або виїхали туди після 2022 року. Що вже казати про тих, хто в Америці! Там усі чи майже усі за рішучу боротьбу і неприпустимість поступок ворогу. Це співвідношення склалося не вчора і не позавчора. А згадати про це мене змусили регулярні обстріли ворогом міст Західної України, де ще донедавна було тихо і спокійно. Ніби і немає ніякої війни. Саме з цих областей лунали найгучніші заклики до перемоги. Тепер щось мені підказує, що рубіж, по якому проходить рішучість українців до перемоги, почав невпинно рухатись на захід і цілком може дійти до кордону з Польщею. Де теж ніхто ні від чого не застрахований. Поляки це розуміють і проводять регулярні навчання з цивільної оборони. А їхні президент та прем’єр-міністр не запрошують поляків на шашлики.