Чжоу Еньлай помер півстоліття тому цього року. Яка його спадщина? Одна з точок зору полягає в тому, що ввічливий прем’єр-міністр Мао приборкав і стримував Великого Кермового. Скептично налаштовані історики, розглядаючи Культурну революцію, серед інших ексцесів, бурмочуть: «Яке нафіг приборкання». Подібні дебати точаться й щодо Талейрана. Дипломат Наполеона змовився проти свого неконтрольованого боса аж до того, що давав таємні поради іноземним державам. Судячи з результатів — зруйнована Європа, переможена Франція — ця високомірна зрада мала незначний ефект.
Остерігайтеся надії «дорослого в кімнаті»: колега чи підлеглий, який стримує поганого лідера. Це хибна надія. Насправді, в демократіях саме це часто спонукає виборців робити ставки на непридатного кандидата. Вони роблять ставку на те, що мудрі придворні запобігнуть найгіршому. США обрали тупого Джорджа Буша-молодшого, очевидного наївного кандидата, частково тому, що люди навколо нього були настільки досвідченими. Дві невдалі війни пізніше стало зрозуміло, що більшість із них були гіршими за боса, повідомляє
Financial Times
І все ж, у 2016 та 2024 роках це сталося знову. Ті, хто голосував за Дональда Трампа з переконань, є послідовними, якщо не з чогось іншого. Тих, хто зробив це в надії, що невказані дорослі підріжуть йому крила, важче захистити.
Аргумент про дорослих у кімнаті навіть не працює в принципі. Якщо лідер — шахрай, як він чи вона взагалі призначатиме мудрих підлеглих? За визначенням, бракує необхідної розсудливості. Звідси й дорослі Трампа. «Єдине, в чому я впевнений, це те, що путін не збирається марширувати в Бостон», — сказав міністр фінансів Скотт Бессент минулої осені, підриваючи таким чином статтю 5 НАТО на очах у ворогів Заходу. Хрестовий похід Трампа проти Федеральної резервної системи також не свідчить про заспокійливу руку за президентським штурвалом. Марко Рубіо, інший кандидат на посаду дорослого всередині організації, контролював не лише невдалу війну в Ірані, але й постійне потурання росії, що суперечить його колишньому світогляду.
І ось що є найкращим аргументом на користь цих дорослих? Що без них було б ще гірше? До цього варто поставитися серйозно. У 2017 році, за словами Боба Вудворда, головний радник Білого дому з питань економіки побачив на столі Трампа чернетку листа , в якому мався на меті припинити дію Угоди про вільну торгівлю між США та Кореєю. Він вкрав його, перш ніж його можна було підписати. Як перевірка на безглуздість влади, це не є незначною перевагою. Але це потрібно зважити з чимось іншим: надмірною довірою, а отже, і тривалістю життя, яку дорослі надають уряду просто своєю присутністю.
Уявіть собі адміністрацію, що складається з жартівників та фанатиків, таких як Піт Хегсетс та Каш Пательс. За нею б стежили, як за яструбом, якби вона взагалі могла функціонувати. Саме невелика кількість дорослих, маска серйозності, обманом змушує націю (чи планету) самовдоволено розслабитися. Ця дилема переслідує добрих людей протягом століть. Служити уряду-ізгою і тим самим пом’якшувати його, чи відмовитися і, можливо, пришвидшити його кінець? Це тонке рішення. Залиште це на особисту совість політика.
Те, що має робити виборець, набагато очевидніше. Ніколи не обирайте лідера, з чиїми заявленими переконаннями, повністю реалізованими, ви не могли б жити. Досить поспішно очікувати, що Конгрес і суди розбавлять погану програму. Робити ставку на те, що найняті лідером люди зроблять це через палацові інтриги, — це несерйозне громадянство.
Звинувачуйте телебачення — серіали «Картковий будиночок» та «Уся гущавина справ» — але люди переоцінюють важливість підлеглих. Уряд — це перебільшена характеристика лідера. Це подвійно вірно в президентських США та квазіпрезидентській Великій Британії, але це, як правило, залишається актуальним навіть у коаліційних системах. Якщо Джорджія Мелоні, «добра» популістка, здивувала європейських лібералів протягом останніх чотирьох років, то не тому, що над нею панує якась сіра кардинальність. (Її партнер по уряду Маттео Сальвіні, якщо вже на те пішло, більш екстремальний.) Просто вона сама менше захоплена росією, ніж інші з італійських ультраправих.
Озираючись назад, найкращі політичні придворні, про яких я писав як журналіст, належали до найкращих лідерів: тобто до тих, хто найменше потребував допомоги. А найгірші – до найгірших. У Британії найкатастрофічніший нещодавній канцлер, Квасі Квартенг, був призначений найкатастрофічнішим нещодавнім прем’єр-міністром, Ліз Трасс. Але, звісно, він був. Лідер, достатньо поганий, щоб потребувати стримування, не зміг би завербувати когось, здатного на це, хіба що випадково. Тож ідея про те, що другорядні фігури є справжньою владою, є самоскасувальною нісенітницею.
Жодні «дорослі» не врятують електорат від поганого вибору лідера. Їхня обнадійлива присутність лише заохочує до прийняття рішення. Якщо Бессенти та Рубіо зараз мало що можуть зробити проти Трампа, то уявіть собі наступні два роки. Він не зможе балотуватися знову. У свої 80 років у нього немає десятиліть і десятиліть постпрезидентського життя, щоб зберегти свою репутацію. Що у нього є, так це приниження в Ірані, за яке він хоче помститися, і контроль над збройними силами протягом 27 місяців.
Як і у випадку з Trumpspaining — тлумаченням грандіозної стратегії в непередбачуваних діях президента — теорія присутності дорослого в кімнаті є емоційним самозахистом. Нам потрібно відчувати, що у світі є прихований порядок. Було б неправильно позбавляти людей цієї надії, якби події не працювали на мене. Дорослий і присутній у кімнаті, які мають значення, — це виборець і чотирирічна виборча дільниця.