«Для дітей від’їзд тата або мами на фронт триває вічність»
«Вчасно»: Для будь-якої дитини від’їзд тата або мами довше, аніж на кілька днів — це стрес і причина сліз та плачу. Поруч немає людини, яку вони люблять і якій довіряють. Але чи існує найбільш критичний вік для такої розлуки?
— Якщо подивитися на періодизацію, ми постійно переживаємо якусь кризу. А діти дуже швидко ростуть, переходячи від однієї кризи до іншої, і в різні періоди дитина переживає розлуку по-різному. Тобто у дітей лишається реакція від попереднього досвіду життя, який був зв’язок і стосунки з татом чи мамою. І взагалі, наскільки стабільним на момент розлуки є життя дитини поруч з іншими дорослими.
Наприклад, чотирирічна дитина не розуміє, що таке час, як він вимірюється. Що означає обіцянка «тато повернеться через пів року» — незрозуміло. Для них кілька місяців сприймаються як щось безкінечне, тому вони часто й порівнюють усе, гіперболізуючи: «тата не було цілу вічність», «бабуся спала цілу вічність».
А вже у шкільному віці вони розуміють визначення часу, краще розуміють причину відсутності тата чи мами. Але у цьому віці вони гостро переживають відсутність батьків на визначних подіях: Дні народженні, першому дзвонику, творчому виступі або на спортивних змаганнях. І такі події для них є критично важливими.
— Тобто підлітки мають більше розуміння, чому так відбувається, тож для них від’їзд когось з батьків на службу не такий морально важкий?
— Підлітки справді реагують стриманіше, але лише зовні. Всередині вони це відчувають набагато бурхливіше. Просто таким дистанціюванням вони захищають себе, свій психологічний стан, від сильних переживань. Підлітковий вік доволі складний з усіх боків, у всіх сферах, навіть в організмі.
Що відчувають діти, коли батьки знову повертаються на фронт?
— Коли тато або мати збираються повертатися на службу, діти не лише сумують і починають плакати. Бувають випадки, що вони ображаються, закриваються в собі, не хочуть бачити нікого з рідних. Для них від’їзд — це зрада?
— Зрада — це більш ціннісне переживання, інша оцінка ситуації. Діти в такий момент справді дуже вразливі: можуть сумувати, тривожитися, злитися. Молодші можуть ставати неслухняними й капризувати, старші — апелювати до того, що несправедливо, що їхній тато їде. Але це нормальні емоції в моменті. Вони мають бути.
До речі, інколи в дітей з’являється відчуття провини, нібито вони якісь не такі, недостатньо хороші, тому татко їде. І їм важливо пояснити, що це не так. І пояснити ще раз, відповідно до віку, чому тато змушений це робити, а не лишається поруч.
— Що робити у випадку, коли дитина емоціонує, злиться, капризує і не хоче слухати або розмовляти? Залишити її саму?
— Не залишайте дитину наодинці з такими емоціями. Краще використовуйте усі можливості, які маєте. Тобто якщо є час — краще обійнятися, разом скласти якісь татові речі, піти щось купити. Діти переключаються між емоціями швидко. Якщо нічого з перерахованого вам не треба робити, краще разом з дитиною помалювати, щось подивитися або просто поговорити.