Учора я вирішила продати старий диван.Він стояв у мене вже років десять, пережив два ремонти, дитячі стрибки, кота, гостей і стільки вечорів перед телевізором, що, думаю, мав право на пенсію.
Виставила оголошення:
«Диван у нормальному стані. Самовивіз. 1500 грн».
Через пів години подзвонив чоловік:
— Сьогодні можна забрати?
— Можна. Тільки він важкий, самі не винесете.
— Нас троє буде.
Ну й чудово.
Приїхали троє чоловіків. Подивились, посиділи, навіть механізм розклали.
— Беремо.
Розрахувались.
І почалося.
До дверей диван дотягнули швидко.
А у двері він не проходить.
Повернули боком — ні.
Підняли — ні.
Опустили — теж ні.
Один чоловік уже весь мокрий питає:
— А як ви його сюди занесли?
Я кажу:
— Мені його батьки віддали, коли я сюди переїхала. Доставляли якісь чоловіки, я вже не пам’ятаю як.
Він подивився на диван:
— Може, квартиру навколо нього вже потім будували?
Відкрутили ніжки.
Не йде.
Зняли двері з петель.
Все одно впирається підлокітником.
Поки крутили, диван якимось дивом став поперек сходового майданчика й намертво перекрив прохід.
І саме тоді з квартири вище виходить бабуся.
Подивилась униз.
— А це що?
— Диван виносимо.
— А-а…
Постояла.
Потім спокійно сіла на край дивана.
Я:
— Ви куди?
— В аптеку.
— Так ми зараз його посунемо.
— Та я бачу, як ви його «зараз» уже хвилин сорок суваєте. Посиджу.
Через п’ять хвилин знизу піднімається сусід.
— Мені пройти треба.
Один із покупців:
— Поки ніяк.
Сусід:
— У сенсі «ніяк»?
Бабуся з дивана:
— Сідай. Тут тепер зал очікування.
Усе.
Чоловіки вже психують.
Один каже:
— Треба зняти підлокітник.
Принесли інструменти з машини.
Почали відкручувати.
Зняли тканину знизу, нахилили диван — і з нього посипалось усе, що він збирав роками.
Монети.
Шпильки.
Ручка.
Дитяча машинка.
Пульт.
Я як побачила пульт:
— СТІЙТЕ!
Всі завмерли.
— Я цей пульт років три шукаю!
Сусід:
— Може, ви диван не продавайте. У вас там ще половина квартири.
Порилися далі.
Знайшла сережку, яку давно вважала втраченою.
Дві шкарпетки.
Старий ключ, від якого ніхто не пам’ятає замка.
І раптом один із чоловіків витягує з щілини між каркасом і підлокітником маленький чорний пакет.
— Це ваше?
— Не знаю.
Відкриває.
А там гроші.
Долари.
Я спочатку подумала, що сувенірні.
Перерахували.
П’ятсот.
На майданчику стало тихо.
Навіть бабуся встала.
Покупець дивиться на мене:
— Непогана комплектація.
Я одразу:
— Все. Диван назад.
Він сміється:
— Ми ж його вже купили.
— Я вам 1500 гривень поверну. Зараз цей диван коштує для мене значно дорожче.
— Може, там більше нічого нема.
Я:
— А може, є. І я тепер не заспокоюсь, поки не дізнаюсь.
Гроші покупцеві повернула.
Чоловіки ще хвилин двадцять допомагали затягти диван назад — уже просто з цікавості.
Сусід на роботу запізнився.
Бабуся в аптеку так і не пішла, бо їй стало цікавіше, ніж у телевізорі.
А я зачинила двері й почала розбирати диван.
До вечора нічого ціннішого за 63 гривні дріб’язком не знайшла.
Думаю: добре, хоча б п’ятсот доларів звідкись взялися.
Телефоную мамі.
— Мам, ти не повіриш, що я сьогодні в дивані знайшла.
— Що?
— П’ятсот доларів.
На тому кінці тиша.
Потім мама дуже спокійно:
— А другі де?
Я:
— ЯКІ ДРУГІ?
— Там тисяча була.
Я сіла.
— Де «там»?!
— У дивані.
— Мам, навіщо ти заховала тисячу доларів У ДИВАН?!
— А куди треба було?
Оце відповідь.
Виявляється, років п’ять тому вона попросила мене потримати в себе гроші.
Я цього взагалі не пам’ятала.
А вона прийшла, сама засунула два конверти в різні боки дивана — «щоб не все в одному місці».
І благополучно про них забула.
— Мам, а чого ти їх потім не забрала?
— Та думала, що забрала.
— ТИ П’ЯТЬ РОКІВ ДУМАЛА?!
— Ну вони ж не пропали.
Логіка залізна.
Через двадцять хвилин мама вже була в мене.
Ми перевернули диван.
Зняли другий підлокітник.
Відкрутили ще якусь планку.
Мама лежить на підлозі з ліхтариком:
— Світи сюди!
— Я СВІЧУ!
— Не туди!
— А КУДИ?!
І тут вона:
— Є!
Витягуємо другий конверт.
Ще п’ятсот доларів.
Я сиджу на підлозі серед шурупів, пилу й шматків поролону.
Кажу:
— Мам, я сьогодні мало не продала тисячу доларів за півтори тисячі гривень.
Вона:
— Ну добре, що не продала.
— А ЯКБИ ПРОДАЛА?!
Мама подумала:
— Я б, мабуть, згадала.
Я вже мовчу.
І тут вона додає:
— До речі, старе крісло не викидай.
Я повільно повертаюсь:
— Чому?
— Я туди колись євро клала.
…
— СКІЛЬКИ?
— Та не пам’ятаю вже. Небагато.
— «Небагато» — це скільки?!
— Може, триста. Може, п’ятсот.
ВСЕ.
Через хвилину ми вже тягнули з кімнати крісло.
Сьогодні зранку той покупець пише:
— Диван ще продається?
Відповідаю:
— Ні. Передумала.
Він:
— А крісло на фото теж продаєте?
Я подивилась на крісло.
На маму.
На викрутку в руці.
І написала:
— Крісло поки на фінансовій перевірці.
А мама наостанок сказала:
— Тільки татові про гроші не кажи.
— Чому?
— Бо я йому років п’ять розповідаю, що ті гроші десь загубила.
От тоді я все зрозуміла.
Це був не диван.
Це був мамин офшор.
Оксана Мацкевич