Втім, на одній із лав під густим кленом вмощуються двоє чоловіків у темних вбраннях. У руках — баян і саксофон, поряд — колонка Marshall, що видає бас, а попереду — пюпітр для нот і поки ще порожній футляр. «Навалимо!» — вигукує один, і за мить опустіла стометрівка сповнюється живою музикою.
Це — професійні баяніст Дмитро Чинков і кларнетист Євген Кречківський, або ж гурт Feelings. На цій точці вони майже щодня грають від початку літа — по кілька годин, якщо на вулиці тепло. Проте ще менш ніж рік тому музиканти й не здогадувалися, що тут опиняться. Цукр прийшов послухати світові хіти у виконанні дуету й розпитати, як двох артистів, що переїхали до Сум, зрештою обʼєднала доля.
Два чоботи пара
Музичний гурт Feelings зародився близько пів року тому, у жовто-білій будівлі неподалік — Сумській обласній філармонії. Тоді Євген прийшов працювати сюди, й усе стрімко «закрутилося».
— Я випадково дізнався, що шукають музиканта, й невдовзі долучився до академічного оркестру «Ренесанс». Там нас одразу звели з хорошим баяністом Дмитром, щоб разом виступили на крафтовому ярмарку. За підготовкою композицій подружилися й почали часто спілкуватися, — пригадує цю зустріч чоловік.
Їхній дует, як каже Дмитро, шокував публіку «екзотикою», бо Євген поєднував гру аж на трьох інструментах: кларнеті, флейті та саксофоні. Тому невеликий номер швидко переріс у концерти по півтори-дві години. Під час одного якийсь пʼянюга навіть просив їх зіграти «Мурку», досі дивується Євген. Хоча й сам трохи змахує на бандита: у довгій чорній шкірянці, ніби з 90-х, кепці, джинсах і кросівках цього ж кольору.
Згодом у Євгена та Дмитра додалися й виїзні замовлення у місцевих коледжах, школах чи на святах у сум’ян. Запросили їх і на сцену філармонії: виступати у прешоу, на відкриттях концертів. Та з кінця весни музиканти задумали вийти за межі глядацької та інших зал — одразу на вулицю, щоб радувати перехожих сумʼян.
Спочатку неабияк хвилювалися, бо грати в місті — це зовсім інше. Чимало артистів бояться цього, як вогню: під софітами з тобою поряд колектив, а глядач десь далеко. На вулиці ж є лише ти й живе спілкування з людьми, якого ми й прагнули.
пояснює різницю Дмитро, всміхаючись перехожим.
Попервах Feelings тестували різні локації: грали біля театру Щепкіна, поряд із Пам’ятником цукру. Поки не відчули, що їхнє місце — на Соборній. Тут була особлива атмосфера й люди, що не лише проходили повз.
— Перша реакція аудиторії була по-доброму емоційною, тож дарма боялися осуду: до нас підходили й дякували, зізнавалися, як у місті бракувало живої музики. Дехто навіть казав: «Соборна наче вимерла вся, а ви зробили її світлішою, додали життя та натхнення», — передає ті слова баяніст.
Особливо сум’ян тішив веселий репертуар. Його музиканти підбирали разом: Дмитро вчив Євгена фольклору, а той його — джазу. Смаками теж зійшлися, хоча один прихильник меланхолії, а другий — «чогось запального». Словом, головного серед них немає, хоча й обидва лідери, як кажуть самі: «Два чоботи пара».
— У нашому дуеті кожен відповідає за щось своє. Женя більше займається творчою діяльністю: шукає мінуси, пропонує композиції. Натомість я — зв’язками, комунікацією та домовленостями щодо виступів, — описує їхні ролі Дмитро. Свою чоловік виконує, як по нотах, бо продюсерський хист з ним змолоду, а підприємництво — майже пів життя.
П’яти (десяти)річна мрія. Як Дмитра вдруге спіткав баян
Розправляючи піджак, Дмитро запевняє: дует існує не лише заради заробітку, а щоб дарувати сум’янам свято. Хоча зовні радше нагадує бізнесмена, ніж «митця на вільних хлібах». Стиль і переконливий тон видають його ділове минуле, та це — єдине, що відтоді зосталося. Однак чоловік зовсім не жалкує, що більше не працює у сфері торгівлі, бо натомість — втілює мрію своїх дитячих років.
Сам Дмитро родом із Кропивницького. У місцевій музичній школі почав грати на баяні ще з п’яти. Далі вступив до Кропивницького музичного фахового коледжу, а у 1990-му — до Національної музичної академії України. Відтоді залишився у столиці, проте заробляв на життя не як музикант, а скоріше як продюсер.
— У мене було три колективи: дитячий танцювальний, джазовий і фольклорний, з якими періодично гастролював за кордоном. Домовлявся з клієнтами, організовував поїздки й навіть грав сам. Словом, жив у мистецькій тусовці. Однак у постперебудовні роки все раптом подорожчало, а роботи майже не стало — навіть з дипломом і досвідом. Тож на початку 2000-х, замість творчості, «вдарився» у бізнес і продажі, що були «золотою жилою», — описує свій шлях Дмитро.
Зітхає, хорошим бізнесменом так і не став. Бо вірить: або дано, або ні. Інша справа — музикування на баяні, тут рівних собі не знає. Тому й почав знову грати через два десятиліття, які провів у «ломці за мистецтвом». Цей поклик серця не лише знову привів його на сцену, а й до раніше невідомих Сум.
— За кілька років до повномасштабної війни, я втомився від київської метушні та приїхав сюди: жити й працювати у спокійнішому місті. Тоді здалося провінційним, але тепер — неабияк змінилося й стало моїм. Хоча колись про нього й не знав, у Сумах мені добре, зокрема, бо саме тут згадав своє справжнє покликання, — ділиться почуттями музикант.
Після переїзду Дмитро ще продовжив займатися мережевим бізнесом, але іноді імпровізував на фортепіано в Альтанці. Допоки не орендував офіс поблизу Сумської обласної філармонії. З цікавості зайшов усередину, познайомився з керівництвом і спитав за вільне місце. Так і став солістом-інструменталістом, учасником народних і фольклорних концертів — девʼять місяців тому.
Відтоді дні Дмитра розписані з 10-ї ранку до 17-ї вечора. Щопонеділка, у єдиний вихідний, їздить у Верхнє Піщане, де акомпанує жіночому вокальному колективу «Парняночки» в будинку культури. Крім цього, двічі на тиждень грає для кіндратівського ансамблю «Сузір’я», що нині перебрався до Сум. З обома колективами нерідко гастролює в Києві й на різних місцевих фестивалях, куди їх запрошують.
І, звісно, продовжує грати з Євгеном на Соборній. А той і не проти, зізнається: любить взаємодіяти зі слухачем віч-на-віч. На звичайних репетиціях, буває, нудьгує. І не дивно, бо пережив за життя чимало пригод: виступи в корейському казино, ночівлю серед безхатьків та кругосвітню подорож на круїзному лайнері.
Навколо світу й назад до Сум
Євген закурює цигарку й каже, що працювати на вулиці йому звичніше, ніж у концертній залі. Ще студентом Харківського національного університету мистецтв нерідко грав просто неба у різних країнах. Далі — на незвичних сценах, як-от в елітних пансіонатах чи на лаунжах суден.
Хоч родом із Вінниці, саме в Сумах дев’ятирічний Євген перейняв любов до музики. Тоді його батька покликали на посаду завідувача кафедри теорії та історії музики в Сумському державному педагогічному університеті. Тож сімʼя перебралася сюди. Мати Євгена — професійна піаністка, і після пенсії викладала у місцевій музичній школі № 1. У ній же грі на кларнеті вчився й сам, а згодом — у Сумському фаховому коледжі мистецтв і культури.
Після випуску Євген поїхав здобувати вищу освіту до Харкова. Ці спогади досі гріють пам’ять, особливо з гуртожитку, де відчув цілковиту свободу. Там сусідничав з двома саксофоністами й під час студентства опанував ще один інструмент.
Та довго в чотирьох стінах не сидів. У дуеті зі скрипалькою, на другому курсі, вирушив до Німеччини — подивитися країну та підзаробити на таланті. Зрештою, за вісім «турів», об’їздив майже усю західну частину. Свій дебютний візит за кордон наприкінці 90-х у деталях памʼятає й досі.
— Тоді ми приїхали до Штутгарта — столиці федеральної землі Баден-Вюртемберг. Планували грати на німецьких площах, та ледь не зосталися там ночувати. У місцевого друга, який нас і запросив, стався форс-мажор. Тож, замість його затишного дому, близько трьох тижнів тулилися в нічліжці для безхатьків, — описує без іронії «прикольний досвід» Євген.
Далі він мандрував Німеччиною, Францією та Іспанією уже з квартетом одногрупників. Компанія зібрала сильний репертуар, з німецькою та італійською класикою: увертюрами Вівальді, Россіні й Моцарта. Тому невдовзі їх стали запрошувати, наприклад, на весілля чи дні народження. Часто, пригадує музикант, їздили з виступами у клініки для дітей з особливими потребами та притулки для заможних літніх людей.
Паралельно Євген був першим кларнетом у Харківському академічному театрі музичної комедії — з 1999 по 2005 рік. Та звільнився заради піврічного контракту у Південній Кореї, де виступав у Kangwon Land — єдиному легальному казино, доступному для корейців. У тих велетенських залах чергував гру на кларнеті й саксофоні, а завдяки флейтистці, з якою і поїхав, засвоїв ще й третій інструмент. З того часу вважає себе «різношерстим» і дуже спритним артистом.
Ще кілька років Євген їздив до Туреччини: під час вечерь грав у п’ятизіркових готелях, як-от Rixos і Gloria. А у 2011-му пройшов кастинг до британської круїзної компанії Cruise & Maritime Voyages. Під час першого восьмимісячного контракту «створював атмосферу» в кількох барах, у дуеті з піаністкою. Та вже з наступного сезону очолив великі сцени як бендлідер — керівник шоу-оркестру із семи учасників.
— Іноді нам давали місяць, щоб створити двадцять шість музично-сценічних шоу, зазвичай мюзиклів типу Chicago. Спершу вчив партії з музикантами, а далі скльопував усе на зведених репетиціях із командою танцюристів і вокалістів. Тепер із Дмитром на льоту розбираємо всю програму, бо він теж неабиякий швидкий, — привідкриває закулісся чоловік.
За вісім «круїзних» років, Євген побував у різних куточках світу: на Канарських островах, Балі, в Африці, влітку часто в Норвегії. Каже, надихала картинка, що постійно змінювалася: «Сьогодні прокидаєшся в порту Амстердама, а завтра — десь у Руані». Та вже у 2019 році, під час кругосвітньої подорожі, екіпаж сповістили, що почався CoViD. Порти зачинили, їх місяць «промурижили» у Німеччині, а звідти Євген полетів у Суми.
Хоча й звик до системи «все включено» та ставки у 3000 євро, у місті жилося «нічогенько». Турбувався про здоровʼя мами, а з повномасштабної війни став волонтером: отримує гуманітарну допомогу від іноземних друзів, з якими працював на лайнерах. Її надсилають до чернівецької ГО «Допомога українській армії», а звідти — сум’янам. Крім цього, Євген не раз евакуював людей з прифронтових територій. Проте у 2023 році, під час порятунку родини з Великої Писарівки, травмував ногу через ворожий дрон і сильно отруївся токсичними речовинами газової гранати.
Тепер, через стан здоровʼя, рідше їздить до зони бойових дій. Натомість щотижня зустрічає грузи та передає необхідні речі, як-от обмундирування чи засоби гігієни, військовим і цивільним.
«Вулиця — це детектор»
Щойно Євген і Дмитро знову беруться за інструменти, Соборна потроху збирає зацікавлених сум’ян. Хтось зупиняється й слухає музику, дехто — знімає музикантів на телефон, а малеча визирає із візочків. Та композиції ABBA, зокрема Dancing Queen, люблять не лише сум’яни, а й самі артисти. Хоча Євген — класик, а Дмитро — народник, нерідко грають щось танцювальне, що є рідкістю серед подібних дуетів.
— Зараз нечасто зустрінеш різнопланових артистів, бо, як правило, усі зациклені на своєму напрямку. Ми ж — інакші, ексклюзив цієї ніші, бо з цікавістю міксуємо різні стилі. Зрештою, постійне бажання пробувати щось нове нас і поєднало, — розповідає Дмитро, переглядаючись із напарником.
Репертуар часто підбирають окремо під кожну аудиторію. Під час ярмарків це, зазвичай, віночки українських народних пісень, а на вулиці — щось драйвове й популярне. На Соборній, кажуть, їхніми топслухачами є жінки за сорок пʼять і діти, які не лише слухають, а й іноді «допомагають» — смикають за струни.
Крім цих, у гурту Feelings є інші прихильники, зокрема безхатьки, що подеколи навідуються на концерти. Та музиканти звикли й охоче взаємодіють з усіма, бо вулиця — це справжній детектор, каже Дмитро. Щодня повз дует йдуть різні люди: вдячні й негативні, багаті чи бідні, профі або студенти. Їхня ж місія — ощасливити кожного в ці непрості часи.
Гурт має назву Feelings — почуття, бо хочемо змінити напругу наляканих людей на позитивні емоції. Наша жива музика трохи підвищує настрій сумʼянам, що йдуть з роботи чи просто тут гуляють. Зокрема, як і гормони щастя — дофамін і ендорфін, що давно довели науковці.
доповнюють одне одного музиканти.
Хоча й самі щодня ризикують, через постійну загрозу обстрілів, гратимуть на вулиці до перших дощів і холодів. Та не лише заради усмішок перехожих, а бо й самі кайфують від власної справи. Дмитро — обожнює адреналін від виступів, а Євген навіть кличе себе енергетичним вампіром, бо йде з них дуже зарядженим.
Тож сьогодні у музикантів є чимало дуетних мрій: виступати на концертах філармонії, залучити до себе інших інструменталістів і ще частіше прикрашати музикою свята сум’ян. А після перемоги — підкорювати своєю грою всеукраїнські сцени, у що неабияк вірять.
- Концерти в Underground, навчання у Мирослава Скорика і музика до фільмів про війну. Історія сумського композитора Станіслава Островського
- Найкращі треки Сумщини 2025-го, які варто додати в плейліст — оцінює Макс Нагорняк із Bezodnya Music
- «CHUV щось чув»: українська музика — явище нестабільне, але все ще інтригуюче
Та поки, крізь гучні генератори, віддалені вибухи й сміх людей, що врешті сповнюють «забуту місцевими» Сотню, лунає The Winner Takes It All у їхній варіації. «Переможці беруть все», — раптом перекладає композицію Євген.
