Цієї п’ятниці, 23 жовтня, на експериментальній сцені «Антракт» Хмельницького академічного музично-драматичного театру імені М. Старицького відбудеться прем’єра вистави «Брідські явища» за п’єсою Андрія Бондаренка. Режисер-постановник – Дмитро Гусаков.
Напередодні, під час пресконференції, нам вдалося не лише поспілкуватися з режисером і акторами майбутньої прем’єри, а й побачити на власні очі кілька тих самих «явищ», яким судилося перейти з реальної історії на театральну сцену.
Але перш ніж говорити про виставу, варто повернутися до її витоків. Для тих, кому, як і нам свого часу, ще не випадало нагоди познайомитися з цією незвичайною історією, що розгорнулася на Галичині на початку XX століття, коротко нагадаємо, що ж насправді відбулося в Бродах і чому ця історія продовжує звучати сьогодні.
У 1920 році в Бродах, на території тодішньої Польщі, від дизентерії помер дев’ятирічний Василько – син місцевого священника. Здавалося б, звичайна, хоч і трагічна історія родинної втрати. Однак невдовзі після смерті хлопчика в домі почали відбуватися речі, яким мешканці не могли знайти пояснення.
Чулися стукоти, предмети рухалися самі собою, а згодом з’явилися записки, написані характерним дитячим почерком. Невидимий співрозмовник, якого пов’язували з померлим Васильком, начебто міг відповідати на запитання, повідомляти про себе й навіть просити цілком земних радощів – наприклад, солодощів.
Історія швидко вийшла за межі одного будинку. Про незвичайні події заговорили в Бродах, а згодом і далеко за їхніми межами. Випадок зацікавив церковних діячів, і до родини прибула спеціальна комісія, яка мала дослідити незвичайні явища та з’ясувати, чи не йдеться про обман.
Серед тих, хто долучився до вивчення справи, був отець Гавриїл Костельник – релігійний діяч, філософ і публіцист. Саме він залишив одне з головних документальних свідчень про цю історію – брошуру «Появи духів у Бродах».
За описом Костельника, члени комісії спостерігали незвичайні явища й збирали свідчення очевидців. У своєму дослідженні він дійшов висновку, що події не були звичайною містифікацією, а мали надприродний характер. Звісно, цей висновок відображає погляди дослідника й учасників розслідування, а не є науковим доказом існування привидів.
Минуло понад сто років, але ця історія не залишилася лише на сторінках старої брошури. Вона зацікавила сучасного українського драматурга Андрія Бондаренка, який побачив у документальному матеріалі основу для театрального твору.
П’єсу «Брідські явища» Андрій Бондаренко написав у 2024 році в межах V Лабораторії драматургії Національної спілки театральних діячів України. Драматург зберіг історичне підґрунтя й прізвища реальних учасників подій, водночас змінивши імена та запропонувавши власне, комедійне прочитання незвичайної історії.
Сам автор визначає жанр твору як «галицьку готику, розказану у комедійний спосіб». І в цьому поєднанні – чи не найбільша інтрига п’єси: містична історія, в якій є місце страху й непоясненному, водночас набуває іронічного, подекуди абсурдного звучання. А за комічними ситуаціями залишається простір для значно серйозніших запитань.
Твір уже отримав сценічне життя на батьківщині цієї історії – у Львові, де його поставили в Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Хмельницький театр імені М. Старицького став другим театром в Україні, який звернувся до цієї п’єси.
У 2025 році «Брідські явища» також стали переможцем конкурсу сучасної драматургії «Липневий мед», а сам твір отримав відзнаки на фестивалях сучасної драматургії.
Тепер незвичайна історія з Бродів оживе на експериментальній сцені «Антракт» у постановці Дмитра Гусакова. І перш ніж побачити, як режисер і актори переосмислили документальні події, ми запитали їх, чим ця історія може відгукнутися сучасному глядачеві.
Для Дмитра Гусакова головне в цій історії – зовсім не полтергейст. Режисер наголошує, що передусім його зацікавила історія родини, яка намагається пережити втрату й навчитися жити далі.
«Для мене це історія не про привида, а про сім’ю в першу чергу. Про те, як сім’я переживає втрату і як іноді важко, а практично неможливо відпустити людину, яка пішла в засвіти, але назавжди залишила слід у твоїй душі. Як із цим бути, як жити далі?» – пояснює режисер Дмитро Гусаков.
На початку вистави родина вже кілька років живе без Василька. За словами Дмитра Гусакова, цей час для героїв перетворився радше на існування, ніж на повноцінне життя. Поява хлопчика-привида повертає їм відчуття родинної єдності, але водночас ставить перед необхідністю пройти ще один складний шлях – відпустити його.
«Основний посил у тому, що життя продовжується. Завжди, в будь-якій ситуації. Якою б тяжкою не була втрата, що б не відбувалося, усе одно треба жити далі», – говорить режисер.
Дмитро Гусаков переконаний, що ця історія поза часом. Хоча у виставі немає прямої аналогії із сучасними подіями, сьогоднішній український глядач неминуче відчуватиме її болісну актуальність.
«Ми сьогодні втрачаємо щодня наших людей – військових, цивільних. І кожна ця людина – чийсь батько, син, мати, донька, бабуся чи онук. Хтось залишається сам, хтось – без найдорожчої людини. І постає питання: як жити далі, як не опустити руки в цей тяжкий час?» – Дмитро Гусаков.
Він не береться називати постановку арттерапією, однак сподівається, що вона допоможе глядачам зупинитися, прислухатися до себе й знайти внутрішні сили рухатися вперед. А говорити про складні речі, на його думку, через гумор часом навіть легше.
Володимир Вєляник, який грає Деодата, теж звертає увагу на те, як люди переживають втрату. На його думку, усвідомлення горя не завжди приходить одразу: іноді лише з часом людина починає розуміти, наскільки великою є порожнеча, що залишилася після смерті близького.
«Коли ми втрачаємо людину, спочатку можемо навіть не усвідомлювати цього до кінця. Минає час, і тільки тоді приходить розуміння, що більше немає звичних розмов, спільних ігор, якихось простих щоденних моментів. Якщо людина була для тебе важливою, близькою, то всередині залишається прірва, яку практично нічим не заповнити», – пояснює актор.
Саме тому повернення Василька стає для родини не просто містичною подією, а можливістю знову відчути близькість.
«Коли з’являється цей привид, це і є момент заповнення. Родина знову може говорити із сином, щось запитувати, обговорювати, відчувати його присутність. І передусім поліпшується їхній емоційний стан. На початку вистави це сім’я, яка знову разом», – говорить актор Володимир Вєляник.
Актор додає, що горе може не лише об’єднувати, а й розкидати людей у різні боки. Кожен переживає його по-своєму, і не завжди готовий ділитися своїм болем з іншими. Тому прагнення родини зберегти Василька поруч стає зрозумілим навіть тоді, коли його присутність уже набуває незвичайної форми.
Водночас Володимир Вєляник не поспішає називати виставу просто комедією.
«У ній є смішні ситуації, у які потрапляють персонажі, але я б не сказав, що це просто смішна історія. Для мене вона щемлива – така, що дивишся зі сльозами на очах. Кожен глядач побачить у ній те, що сам готовий побачити: хтось – прощання з людиною, якої вже немає, а хтось сміятиметься з комічних моментів. Але хороша театральна робота все одно залишає в людині певний посил», – Володимир Вєляник.
До речі, свого Деодата Володимир Вєляник описує доволі несподівано – як добродушного лабрадора, якому комфортно перебувати під покровом дружини.
«Мій персонаж – хороший, спокійний, добродушний. Я б порівняв його з лабрадором, який живе біля дому: охороняє, грається, просто є поруч. Йому добре у своєму світі, де дружина головна, і він зовсім не претендує на те, щоб бути кимось іншим. Йому комфортно саме так», – усміхається актор.
Ця характеристика додає персонажеві людяності й нагадує, що перед нами не монументальні герої трагедії, а звичайні люди зі своїми звичками, слабкостями та маленькими радощами.
Емма Мужевітіна, яка грає Йосифу, також говорить про важливість поєднання комічного й трагічного. Для акторки трагікомедія – особливий жанр, у якому гумор не заперечує трагедії, а допомагає глядачеві наблизитися до неї.
«Я дуже люблю трагікомедію. Коли в ній змішані комедія і трагедія, гумор робить трагічну історію не такою жорсткою для сприйняття. Але для нас, акторів, дуже важливо, щоб глядач повірив у те, що відбувається. Він має побачити і наш сміх, і наші сльози», – пояснює Емма Мужевітіна.
Працюючи над Йосифою, акторка намагається відтворити характер і манеру поведінки галицької жінки того часу – стриманої, вихованої, але не позбавленої сильних почуттів.
«Я багато років працюю в театрі й завжди спостерігаю за людьми, за тим, як вони поводяться, як проявляють емоції. Мені хочеться, щоб моя героїня була схожою на львів’янку того часу – справжню леді, стриману, але таку, яка не завжди може втримати свої почуття», – розповідає акторка Емма Мужевітіна.
А чи вірить вона сама в привидів? Відповідь Емми Мужевітіної звучить напрочуд щиро:
«Я хочу вірити, що це правда. Такий матеріал дивний, незвичайний, але хочеться вірити, що привиди існують і що вони добрі. Не ті, що з рогами».
Є у «Брідських явищах» і ще один вимір, який видається нам особливо актуальним. Це історія про сторонніх людей, які приходять до родини, що переживає втрату, зі своїми питаннями, поясненнями та намірами встановити істину.
Роман Падура, який грає Григорія Костельника, нагадує, що його персонаж – реальна історична постать, а сама п’єса спирається на документальні матеріали.
«Це справді людина, яка колись жила. Створювалася церковна комісія, яка приїжджала до Бродів, щоб розібратися в ситуації, дослідити цей випадок і встановити, що відбувається в родині. Мені цікаво працювати з таким документальним матеріалом, адже за ним стоять реальні події», – розповідає Роман Падура.
Окремим викликом для нього стала камерна сцена «Антракт», де глядач перебуває зовсім близько до акторів. Тут, за словами Романа Падури, потрібна особлива природність, адже в такому просторі неможливо сховатися за театральною умовністю.
Та коли розмова заходить про те, чи доречним було б подібне втручання в чуже горе сьогодні, актор висловлюється доволі категорично.
«На мою думку, це особиста справа кожного. Людина має пережити втрату. Добре, що зараз є фахівці, які можуть допомогти, вислухати, дати можливість поговорити про те, що відбувається. А от приїзд якихось людей, які мають перевірити й забрати твого привида, сьогодні виглядав би дивно. До чого це?» – міркує Роман Падура.
І тут ми мимоволі замислюємося: чи не зустрічаємося з подібним і сьогодні? Коли хтось приходить зі своїми поясненнями саме тоді, коли людині потрібні тиша й підтримка. Коли чуже горе стає предметом суспільного обговорення, а приватний біль – видовищем.
Зізнаємося, цієї межі іноді не відчуваємо навіть ми, журналісти. У прагненні задокументувати подію, зафіксувати свідчення, показати правду можна опинитися перед людиною саме в ту мить, коли вона переживає найстрашніше. Але чи все, що можна зафіксувати камерою, варто показувати? Чи не повинні людяність і повага до чужого горя іноді зупиняти нас раніше, ніж професійний обов’язок?
«Брідські явища» не дають готових відповідей на ці запитання. Але сама історія родини, яку намагаються переконати, що її досвід потрібно перевірити й пояснити, спонукає замислитися над правом людини на власний біль, власний темп переживання та власний шлях до прийняття.
І, зрештою, над тим, що допомога не повинна перетворюватися на вторгнення, а співчуття – на цікавість до чужої трагедії.
А як усе це передати зі сцени, не перетворивши виставу на повчальну лекцію? У постановці Дмитра Гусакова важливу роль відіграють природна акторська гра, пластика й сценічні рішення.
Особливо промовистим видається ліжко – рухливе, мінливе, навколо якого розгортаються ті самі «явища». Воно залишається частиною домашнього світу, але водночас стає осередком незрозумілого, де звичне раптом перестає бути звичним. І саме з цього простору приходить стукіт, який для одних може бути доказом містики, а для інших – приводом для сумнівів.
Камерна сцена «Антракт» додає цій історії особливої близькості. Тут немає великої відстані між сценою та глядачем, за якою можна було б сховатися від переживань персонажів. У такому просторі природність акторської гри стає особливо важливою: будь-яка емоція, пауза чи жест сприймаються безпосередньо.
Для нас «Брідські явища» – це чудова нагода поговорити про травму втрати саме через театральну форму. За першими враженнями – легкими, подекуди кумедними діалогами, незвичайними ситуаціями та грою з містикою – поступово розгортається доля родини, у життя якої прийшло велике горе.
Ця вистава нагадує, що люди в усі часи намагалися знайти відповіді на життєву несправедливість. Іноді настільки відчайдушно, що готові повірити навіть у повернення померлого. Адже думка про те, що близька людина не зникла безслідно, може стати тим рятівним містком, який допомагає пережити нестерпну порожнечу.
А ще ця історія вчить терпимості – до чужого болю, чужих способів переживання й чужих пошуків відповідей. Вона не пропонує універсального рецепта, але дає можливість побачити, як навіть крізь сміх і абсурдність ситуацій проступає дуже серйозна розмова про пам’ять, любов і майбутнє.
Можливо, саме тому історія, що сталася в Бродах понад сто років тому, здатна говорити з нами сьогодні. Бо питання залишається тим самим: як відпустити того, кого любиш, і водночас не втратити себе?
Побачити «Брідські явища» можна на експериментальній сцені «Антракт» Хмельницького театру імені М. Старицького. У залі лише 100 місць, тож охочим варто подбати про квитки заздалегідь. Нагадаємо, що прем’єра – 23 жовтня о 18:00. Наступний показ відбудеться 8 листопада.
А чи знайдемо ми шлях до прощання зі своїми привидами, чи, навпаки, захочемо пригостити їх іще цукерками чи горіхами? Хто вирішує, коли настає час відпускати тих, кого вже немає поруч, і чи завжди це потрібно робити? І зрештою, чи здатні історії з початку минулого століття допомогти нам загоїти рани, які болять сьогодні?
Відповіді на ці запитання, мабуть, кожен шукатиме свої. Але почати можна з перегляду «Брідських явищ». Ми вже в касі. А ви?
Читайте також: У Хмельницькому покажуть прем’єру «Брідських явищ» і концерт Queen при свічках
The post У Хмельницькому покажуть «Брідські явища» – виставу про втрату, містичні події та родинні переживання first appeared on Поділля News.