…Він знав, що за позиціями стежать із повітря, тому зайвий раз не виходив з укриття. Але коли по рації повідомляли про пораненого побратима, Віталій щоразу вирушав на допомогу.
За чотири місяці на позиціях він тричі допомагав евакуювати побратимів – під ворожими дронами.
Історію військового розповіли у 128-й окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле».
Віталій уже знав, що таке війна. У 2014–2015 роках він був мобілізований і воював на Донеччині. Після служби повернувся до цивільного життя та працював слюсарем-ремонтником.
Повномасштабне вторгнення чоловік зустрів у Дніпрі. 24 лютого 2022 року він саме збирався на роботу, коли сестра зателефонувала й сказала: «Не виходь, на нас напали».
Одразу до війська Віталій не пішов. Але згодом, коли над містом почали лунати вибухи, а російські війська стали застосовувати дрони, ракети та КАБи, вирішив мобілізуватися.
Після підготовки військовий опинився на позиції разом із побратимом. Їхнє завдання було стежити за противником і не дозволяти йому непомітно просуватися далі.
Перші дні були особливо складними. Позицію доводилося облаштовувати фактично під себе, копати додатковий вихід з укриття та постійно думати про безпеку. Найбільшою проблемою стала вода.
Перші два тижні доставляти її дронами не вдавалося, тому військовим доводилося збирати дощову воду.
На наступній позиції неподалік був колодязь. Дістатися до нього означало щоразу ризикувати. Виходити потрібно було максимально обережно, пересуватися навприсядки й не залишати після себе слідів. Будь-який зайвий рух міг привернути увагу російського дрона.
Та коли допомога знадобилася пораненим військовим, Віталій про небезпеку не думав.
Першим пораненим, якого він разом із товаришами евакуював із небезпечної ділянки, був боєць Національної гвардії. Російський дрон атакував його, унаслідок чого військовий отримав поранення обох ніг.
Одразу забрати його не могли – над місцем продовжували кружляти дрони. Коли стало трохи безпечніше, група вирушила до пораненого.
Дорогою військові розмовляли лише українською. Хотіли, щоб поранений почув: до нього йдуть свої. Це було важливо, аби він не відкрив вогонь на звук голосів.
Після евакуації Віталій добре запам’ятав момент, коли нацгвардієць оговтався і попросив його про дещо зовсім неочікуване.
– Каже: “Подивись, у мене там у рюкзаку є баночка коли””. Він поки лежав поранений, весь час про неї думав. Тут війна, кров, а він: “Друже, так коли захотілося, що сил нема!” – згадує Віталій.
Вдруге повідомлення про пораненого надійшло, коли військові ще навіть не встигли облаштуватися на новій позиції.
Цього разу Віталій вирушив сам. Дорогою зустрів побратимів, які вже надавали допомогу пораненому, і долучився до евакуації.
Втретє ситуація повторилася вже тоді, коли Віталій розумів: їх могли помітити з повітря.
Але він знову пішов.
– Це ж побратим, – коротко пояснює.
Віталій знайшов пораненого, наклав йому турнікет і допоміг дістатися до своєї позиції. Чотири-п’ять днів той залишався з ними, а потім вони вийшли разом, бо сам би він до безпечного місця не дістався.
Після чотирьох місяців на позиції Віталій перенавчився. Тепер він займається евакуацією військових і цивільних, а також працює з російськими «ждунами» та FPV-дронами.
Каже, що кожен знищений ворожий дрон – це врятоване життя.
Після повернення з бойового виходу військовий найбільше мріяв про речі, які у звичайному житті здаються буденними: гарячий душ, нормальну їжу і можливість почути голос рідних.
Перше, що він зробив в евакуаційній машині, – попросив у побратима телефон, щоб зателефонувати сестрі.
Вона спочатку не повірила, що чує його голос. А потім заплакала.
Увесь цей час рідні не могли зв’язатися з Віталієм напряму й чекали інформації через командування. Тепер він нарешті міг сказати сам: «Я вийшов, зі мною все добре».
Тепер його робота – знову витягувати людей із небезпечних місць. Тільки тепер для цього він використовує нові навички.
І кожен знищений російський FPV-дрон для нього – це не просто вражена ціль. Це можливість для когось повернутися додому.