https://sd.ua/files/news/26/mihaylo.jpg
Михайло Карабут, уродженець Сіверськодонецька, до повномасштабного вторгнення був залучений до діяльності «Національного корпусу», де займався спортивним та соціальним напрямом.
Після початку повномасштабної війни пан Михайло долучився до територіальної оборони та став на захист Луганщини. У складі Сил оборони брав участь у боях за Рубіжне та Попасну. Після окупації Сіверськодонецька разом із побратимами продовжив службу в Третій окремій штурмовій бригаді, зокрема виконував бойові завдання на Бахмутському, Авдіївському та Харківському напрямках.
Нині Михайло Карабут обіймає тилову посаду та паралельно займається ветеранськими питаннями. Зокрема, він є позаштатним радником голови Луганської обласної державної адміністрації, представляє інтереси ветеранів Луганщини та розвиває інформаційний проєкт «Ветеран знає».
В інтерв’ю SD.UA Михайло Карабут розповів про свій військовий шлях, роботу з ветеранською спільнотою, актуальні потреби ветеранів Луганщини та зміни, необхідні для їхньої підтримки.
– Пане Михайле, до повномасштабного вторгнення ви були залучені до «Національного корпусу». Якими напрямами роботи там займалися і який досвід цієї діяльності згодом став вам у пригоді під час військової служби?
– Я займався переважно соціальним та спортивним напрямами. Спорт був моїм хобі, до того ж ми розуміли, наскільки він важливий для розвитку молоді. Тому ініціювали різні заходи, організовували пробіжки, заняття з боксу тощо.
У соціальному напрямі реагували на виклики, з якими стикалася наша область, зокрема масштабні пожежі.
Ми організовували гуманітарну допомогу постраждалим, люди приносили хто що може: ковдри, шифер, одяг. Ми розподіляли та доставляли допомогу тим, хто її потребував. Окремим напрямом була протидія проявам колабораціонізму.
Це відповідало нашій національно-патріотичній позиції, яка згодом стала передумовою для того, що ми мобілізувалися у перші дні та стали на захист держави.
Впродовж останнього півріччя 2021 року військова напруга на наших кордонах зростала, тому ми почали проводити вишколи для молоді, організовували заняття з домедичної допомоги та вогневої підготовки.
– Якими для вас були перші дні повномасштабного вторгнення? – Повномасштабне вторгнення я зустрів вдома. Мене розбудили хлопці телефонним дзвінком й заїхали за мною.
На той момент моя рука була в гіпсі: за тиждень до повномасштабного вторгнення мені зробили операцію через розрив біцепса. Тобто я був не в бойовій формі. Першим рішенням було організовувати безпечну евакуацію родин. Цілий день ми закуповували продукти та готувалися до виїзду.
Ввечері ми виїхали в Дніпро, розташували тимчасово близьких, а самі почали шукати підрозділ, в якому нас могли б навчити воювати й забезпечити зброєю. Ми розглядали кілька варіантів, зокрема Київ і Дніпро. Там уже були підрозділи «Азову», які мали бойовий досвід. Однак зрештою переважило бажання повернутися додому, тому ми колективно вирішили їхати на Луганщину. Ми домовилися про зустріч із керівництвом у Лисичанському військкоматі. Першого березня повернулися до міста, а вже другого березня нас оформили до 110-го батальйону територіальної оборони 111-ї бригади.
Я дуже хотів долучитися до війська разом із хлопцями. Розумів, що на той момент як бойова одиниця багато користі принести не зможу, але все ж приховав інформацію про травмовану руку, щоб мене залучили до служби. Мені видали зброю, я виходив на чергування, а хлопці мене підстраховували. Так і почалася наша воєнна історія.
Упродовж першого місяця ми несли чергування та виявляли ворожі диверсійно-розвідувальні групи. А вже з квітня почали виїжджати безпосередньо на лінію зіткнення до міста Рубіжного. Михайло Карабут
– Як проходила адаптація до бойових умов? Що довелося опановувати вже безпосередньо на війні?
– В цілому адаптація проходила нормально. Найважче було переживати перші втрати. 13 березня під час артилерійського обстрілу в Рубіжному загинув наш побратим на позивний Яга. Це був етап, коли ми вже знаходилися на нулі, хоча прямих вогневих контактів не було. Вчилися фактично з нуля всьому, на ходу, намагалися шукати якусь інформацію в інтернеті, довідниках, відпрацьовували вправи, поки був час. Саме перший бойовий контакт залишив незабутні враження. Це був шок, я відверто про це кажу. Це відчуття потім уляглося, я все переосмислив і прийняв. Саме це мені дозволило рухатися далі й брати участь в бойових діях.
– Які завдання виконував ваш підрозділ під час боїв за Рубіжне, Попасну та на інших напрямках Луганщини?
– У Рубіжному ми займали позиції на території заводу очисних споруд. Наші завдання мали оборонний характер, ми стримували росіян на цьому рубежі.
Таке саме завдання ми виконували й у Попасній. Коли прибули туди, зайняли рубіж поблизу населеного пункту Дружба. Позиції не були підготовлені: фактично це були звичайні городи, де нам довелося самостійно облаштовувати оборону й копати окопи. З побратимами
– Після втрати Сіверськодонецька ви продовжили службу у складі Третьої штурмової бригади. Що стало визначальним у рішенні приєднатися саме до цього підрозділу?
– У цьому підрозділі служили наші друзі та побратими, які вже мали бойовий досвід і вміли воювати. Ми хотіли долучитися до професійного військового колективу, перейняти їхній досвід і самим навчитися воювати на професійному рівні.
Досвід, який ми здобули до того, радше можна було охарактеризувати як ініціативу та ентузіазм. Але далеко на цьому не виїдеш.
На той момент «Трійка» лише формувалася. Спочатку ми прибули до пункту дислокації батальйону в Київській області, а згодом вирушили до Рівного на батальйонне злагодження. Пізніше підрозділ масштабувався, було створено Третій армійський корпус. І до сьогодні я продовжую військову службу в його складі. Михайло Карабут
– Які завдання ви виконували на Бахмутському, Авдіївському та Харківському напрямках і як відрізнялася робота на цих напрямках?
– Бахмутську кампанію ми застали взимку, на піку оборонних боїв. Це було непросто насправді. Ми вступали в бій фактично з коліс, як то кажуть.
У медіа часто можна почути історії про взаємодію із суміжними підрозділами: коли бійці заходять на позиції, очікуючи побачити одну ситуацію, а насправді позицій уже немає або їх захопив противник. На жаль, це не вигадки. Подібне траплялося і з нами, коли ми приймали свою смугу відповідальності.
Наш підрозділ на той час зазнав значних втрат. Це стосувалося й командного складу: загинув командир роти, серед командирів взводів також були поранені та загиблі. Гранатометникам інколи доводилося виходити й очолювати бойові групи. Це досвід, який теж залишив незабутні враження. Це були важкі оборонні операції, але водночас яскраво закарбувалися в пам’яті штурми та зачистки. Саме під час Бахмутської кампанії я вперше взяв участь у штурмі.
Перша зачистка стала для мене ніби ковтком свіжого повітря. До того ми переважно перебували в обороні й, грубо кажучи, нам більше завдавали шкоди, ніж ми ворогу. А тут ситуація змінилася: ми самі могли просуватися вперед і звільняти територію – нехай навіть лише на кілька сотень метрів.
Під час Бахмутської кампанії я повторно розірвав біцепс і зламав руку, тому довелося поїхати на лікування. Повернувся вже влітку. Через стан здоров’я я більше не брав безпосередньої участі в бойових зіткненнях. Разом із побратимами ми долучилися до підрозділу протиповітряної оборони – зенітно-ракетного дивізіону, у складі якого й зустріли Авдіївську кампанію.
Ми входили до управління батареї та, зокрема, займалися її забезпеченням. Авдіївська кампанія також була важкою, але фізично я вже не проходив її так, як Бахмутську, безпосередньо на бойових позиціях.
Харківську кампанію ми теж зустріли у складі управління батареї. Згодом «Трійка» масштабувалася в корпус, а ми увійшли до складу полку безпілотних систем. Там в одному з батальйонів займалися системами озброєння. Михайло Карабут
– Пане Михайле, в який момент з’явилося розуміння, що ви хочете працювати також із питаннями ветеранів?
– Таке розуміння з’явилося у 2024 році. Я хотів бути корисним і в цьому напрямі. Розумів, що ветеранська політика недосконала й на той момент її реалізація майже не відчувалася. Якщо не приділяти їй належної уваги, повернення ветеранів до цивільного життя стане серйозним викликом для держави. Якщо ж системно працювати над цим питанням, відкриваються великі перспективи. Успішна реінтеграція ветеранів може дати державі потужний ресурс у різних сферах.
Зокрема, ефективна ветеранська політика може впливати й на мобілізаційні процеси. Це ще один інструмент залучення людей до війська. Не головний, але теж важливий. Свою діяльність я почав із вивчення досліджень, які проводили на той час. Наскільки пам’ятаю, мені трапилися, зокрема, дослідження Українського ветеранського фонду. Серед основних незадоволених потреб ветеранів були брак інформації та юридична підтримка. Разом ці потреби охоплювали близько 50% опитаних ветеранів.
Так і народився проєкт «Ветеран знає». Я реалізовував його в прифронтовому Ізюмі. Попередньо узгодив цю діяльність і поєднував її зі службою. Михайло Карабут
– Чи мають ветерани з окупованих і прифронтових територій окремі потреби, які недостатньо враховані в загальній ветеранській політиці?
– Так, безумовно. Ми вже порушуємо це питання в Раді ветеранів, до якої я долучений. Зокрема, створили Комітет ветеранів, захисників та захисниць із тимчасово окупованих територій і прифронтових областей. Скорочено називаємо його комітетом ветеранів ВПО.
Передусім йдеться про житло та доступ до лікування. Найкращий сервіс наші ветерани можуть отримати в лікувальних закладах рідної області, але далеко не всі мають змогу туди дістатися. До того ж самі медичні заклади стикаються з низкою проблем: від утримання приміщень до кадрового дефіциту.
Психологічна травма цих людей, якщо можна так висловитися, подвійна. Вона пов’язана не лише з бойовим досвідом, а й із втратою дому та розривом соціальних зв’язків. Тому вони потребують посиленої державної підтримки.
На жаль, на державному рівні захисникам і захисницям із тимчасово окупованих територій не приділяють тієї уваги, на яку вони заслуговують. Окремої державної стратегії підтримки цих ветеранів немає. Ми вже звернулися до Міністерства з ініціативою доповнити чинну стратегію та винести питання підтримки ветеранів ВПО на загальнодержавний рівень.
Окрема проблема – бюрократія, з якою ветерани стикаються під час оформлення допомоги. Наприклад, щоб отримати місцеву виплату, людині потрібно знайти принтер, видрукувати документи й надіслати їх електронною поштою або, в найгіршому разі, фізично віднести на пошту. Я хочу змінити цю ситуацію та впровадити цифрову платформу для захисників Луганщини й членів їхніх родин. Вона має дати змогу отримувати послуги онлайн і оформлювати необхідні документи в кілька натискань.
Для мене це також питання особистого досвіду. Щороку оформлення документів перетворюється на окреме завдання: потрібно знову збирати сканкопії, підписувати й засвідчувати документи. Цей процес можна і потрібно спростити.
Ще одна проблема – неузгодженість програм підтримки між громадами, які приймають переселенців, і громадами, звідки вони виїхали. Через це виникають перекоси: десь можуть дублювати одну й ту саму послугу, тоді як в іншій сфері залишається суттєва прогалина. Це свідчить про необхідність ефективніше розподіляти наявні ресурси.
На мою думку, насамперед держава має визнати, що наші регіони й досі мають ресурси, які спрямовують на підтримку ветеранів. По-друге, потрібно чітко визначити, хто і за що відповідає в цій системі: які послуги забезпечує Міністерство, що надає рідна громада ветерана, а за що відповідає громада, яка його прийняла. Необхідно збалансувати ці обов’язки. Михайло Карабут
– 16 квітня 2026 року вас призначили позаштатним радником голови Луганської обласної державної адміністрації. Що для вас означає ця роль і які пріоритети визначили для себе на цій посаді?
– Ця посада є логічним продовженням моєї діяльності. Я є делегованим представником від Луганщини, тому вважаю, що взаємодіяти з обласною адміністрацією та працювати над розвʼязанням проблем ветеранів нашого регіону – цілком природний крок.
Для себе я визначив декілька пріоритетів. Перший – розроблення цифрової платформи для надання послуг ветеранам. Я хотів би просувати цю ініціативу й сподіваюся, що з часом її вдасться реалізувати.
Другий пріоритет – налагодження якісного зворотного зв’язку щодо реалізації ветеранських програм у громадах. Один зі шляхів до цього – створення рад ветеранів при місцевих адміністраціях. Вони допомагатимуть формувати ветеранську політику на місцях, стежити за її реалізацією та звертати увагу громад на проблеми, які потребують вирішення.
Спочатку я хотів би запровадити такі ради на рівні громад, а згодом і на обласному рівні. Громади краще знатимуть потреби людей, які там живуть. Ветерани мають безпосередньо долучатися до формування місцевих програм підтримки, а завдяки системному зворотному зв’язку ми зможемо передавати на рівень Міністерства ті проблеми, які неможливо розв’язати на місцях.
Окремий напрям – медична допомога захисникам і захисницям. Особливу увагу хочу приділити громаді Українка, де розташована наша Сіверськодонецька лікарня. Разом зі спілкою ветеранів ВПО нашої області ми шукаємо додаткові механізми підтримки цього закладу. Ця лікарня, попри вимушене переміщення, продовжує надавати якісну медичну допомогу. Самі ветерани відзначають високий рівень обслуговування та уважне ставлення до пацієнтів. Михайло Карабут
– Що особисто для вас сьогодні означає бути представником Луганщини та її ветеранів?
– Для мене це передусім можливість привертати увагу держави до проблем ветеранів із тимчасово окупованих територій. Саме над цим ми сьогодні й працюємо, щоб потреби цих людей були почуті.
– Пане Михайле, який досвід за ці роки ви вважаєте для себе найбільш визначальним?
– Кожен етап моєї військової служби зробив свій внесок у мій досвід і становлення. Якщо узагальнити, то, мабуть, це найкращий час у моєму житті.
Я відчуваю внутрішній спокій і дуже тішуся, що свого часу став на захист країни. Я себе «не кусаю», не ховаюся від ТЦК і не шукаю можливостей виїхати за кордон. Я відчуваю, що це моя країна, і я за неї взяв відповідальність. І сьогодні хочу й надалі бути залученим до процесів, які допомагають їй змінюватися на краще.
Читайте також: «Реагуємо на потреби у режимі онлайн»: як працює відділ по роботі з ветеранами Сіверськодонецької МВА
Після початку повномасштабної війни пан Михайло долучився до територіальної оборони та став на захист Луганщини. У складі Сил оборони брав участь у боях за Рубіжне та Попасну. Після окупації Сіверськодонецька разом із побратимами продовжив службу в Третій окремій штурмовій бригаді, зокрема виконував бойові завдання на Бахмутському, Авдіївському та Харківському напрямках.
Нині Михайло Карабут обіймає тилову посаду та паралельно займається ветеранськими питаннями. Зокрема, він є позаштатним радником голови Луганської обласної державної адміністрації, представляє інтереси ветеранів Луганщини та розвиває інформаційний проєкт «Ветеран знає».
В інтерв’ю SD.UA Михайло Карабут розповів про свій військовий шлях, роботу з ветеранською спільнотою, актуальні потреби ветеранів Луганщини та зміни, необхідні для їхньої підтримки.
– Пане Михайле, до повномасштабного вторгнення ви були залучені до «Національного корпусу». Якими напрямами роботи там займалися і який досвід цієї діяльності згодом став вам у пригоді під час військової служби?
– Я займався переважно соціальним та спортивним напрямами. Спорт був моїм хобі, до того ж ми розуміли, наскільки він важливий для розвитку молоді. Тому ініціювали різні заходи, організовували пробіжки, заняття з боксу тощо.
У соціальному напрямі реагували на виклики, з якими стикалася наша область, зокрема масштабні пожежі.
Ми організовували гуманітарну допомогу постраждалим, люди приносили хто що може: ковдри, шифер, одяг. Ми розподіляли та доставляли допомогу тим, хто її потребував. Окремим напрямом була протидія проявам колабораціонізму.
Це відповідало нашій національно-патріотичній позиції, яка згодом стала передумовою для того, що ми мобілізувалися у перші дні та стали на захист держави.
Впродовж останнього півріччя 2021 року військова напруга на наших кордонах зростала, тому ми почали проводити вишколи для молоді, організовували заняття з домедичної допомоги та вогневої підготовки.
– Якими для вас були перші дні повномасштабного вторгнення? – Повномасштабне вторгнення я зустрів вдома. Мене розбудили хлопці телефонним дзвінком й заїхали за мною.
На той момент моя рука була в гіпсі: за тиждень до повномасштабного вторгнення мені зробили операцію через розрив біцепса. Тобто я був не в бойовій формі. Першим рішенням було організовувати безпечну евакуацію родин. Цілий день ми закуповували продукти та готувалися до виїзду.
Ввечері ми виїхали в Дніпро, розташували тимчасово близьких, а самі почали шукати підрозділ, в якому нас могли б навчити воювати й забезпечити зброєю. Ми розглядали кілька варіантів, зокрема Київ і Дніпро. Там уже були підрозділи «Азову», які мали бойовий досвід. Однак зрештою переважило бажання повернутися додому, тому ми колективно вирішили їхати на Луганщину. Ми домовилися про зустріч із керівництвом у Лисичанському військкоматі. Першого березня повернулися до міста, а вже другого березня нас оформили до 110-го батальйону територіальної оборони 111-ї бригади.
Я дуже хотів долучитися до війська разом із хлопцями. Розумів, що на той момент як бойова одиниця багато користі принести не зможу, але все ж приховав інформацію про травмовану руку, щоб мене залучили до служби. Мені видали зброю, я виходив на чергування, а хлопці мене підстраховували. Так і почалася наша воєнна історія.
Упродовж першого місяця ми несли чергування та виявляли ворожі диверсійно-розвідувальні групи. А вже з квітня почали виїжджати безпосередньо на лінію зіткнення до міста Рубіжного. Михайло Карабут
– Як проходила адаптація до бойових умов? Що довелося опановувати вже безпосередньо на війні?
– В цілому адаптація проходила нормально. Найважче було переживати перші втрати. 13 березня під час артилерійського обстрілу в Рубіжному загинув наш побратим на позивний Яга. Це був етап, коли ми вже знаходилися на нулі, хоча прямих вогневих контактів не було. Вчилися фактично з нуля всьому, на ходу, намагалися шукати якусь інформацію в інтернеті, довідниках, відпрацьовували вправи, поки був час. Саме перший бойовий контакт залишив незабутні враження. Це був шок, я відверто про це кажу. Це відчуття потім уляглося, я все переосмислив і прийняв. Саме це мені дозволило рухатися далі й брати участь в бойових діях.
– Які завдання виконував ваш підрозділ під час боїв за Рубіжне, Попасну та на інших напрямках Луганщини?
– У Рубіжному ми займали позиції на території заводу очисних споруд. Наші завдання мали оборонний характер, ми стримували росіян на цьому рубежі.
Таке саме завдання ми виконували й у Попасній. Коли прибули туди, зайняли рубіж поблизу населеного пункту Дружба. Позиції не були підготовлені: фактично це були звичайні городи, де нам довелося самостійно облаштовувати оборону й копати окопи. З побратимами
– Після втрати Сіверськодонецька ви продовжили службу у складі Третьої штурмової бригади. Що стало визначальним у рішенні приєднатися саме до цього підрозділу?
– У цьому підрозділі служили наші друзі та побратими, які вже мали бойовий досвід і вміли воювати. Ми хотіли долучитися до професійного військового колективу, перейняти їхній досвід і самим навчитися воювати на професійному рівні.
Досвід, який ми здобули до того, радше можна було охарактеризувати як ініціативу та ентузіазм. Але далеко на цьому не виїдеш.
На той момент «Трійка» лише формувалася. Спочатку ми прибули до пункту дислокації батальйону в Київській області, а згодом вирушили до Рівного на батальйонне злагодження. Пізніше підрозділ масштабувався, було створено Третій армійський корпус. І до сьогодні я продовжую військову службу в його складі. Михайло Карабут
– Які завдання ви виконували на Бахмутському, Авдіївському та Харківському напрямках і як відрізнялася робота на цих напрямках?
– Бахмутську кампанію ми застали взимку, на піку оборонних боїв. Це було непросто насправді. Ми вступали в бій фактично з коліс, як то кажуть.
У медіа часто можна почути історії про взаємодію із суміжними підрозділами: коли бійці заходять на позиції, очікуючи побачити одну ситуацію, а насправді позицій уже немає або їх захопив противник. На жаль, це не вигадки. Подібне траплялося і з нами, коли ми приймали свою смугу відповідальності.
Наш підрозділ на той час зазнав значних втрат. Це стосувалося й командного складу: загинув командир роти, серед командирів взводів також були поранені та загиблі. Гранатометникам інколи доводилося виходити й очолювати бойові групи. Це досвід, який теж залишив незабутні враження. Це були важкі оборонні операції, але водночас яскраво закарбувалися в пам’яті штурми та зачистки. Саме під час Бахмутської кампанії я вперше взяв участь у штурмі.
Перша зачистка стала для мене ніби ковтком свіжого повітря. До того ми переважно перебували в обороні й, грубо кажучи, нам більше завдавали шкоди, ніж ми ворогу. А тут ситуація змінилася: ми самі могли просуватися вперед і звільняти територію – нехай навіть лише на кілька сотень метрів.
Під час Бахмутської кампанії я повторно розірвав біцепс і зламав руку, тому довелося поїхати на лікування. Повернувся вже влітку. Через стан здоров’я я більше не брав безпосередньої участі в бойових зіткненнях. Разом із побратимами ми долучилися до підрозділу протиповітряної оборони – зенітно-ракетного дивізіону, у складі якого й зустріли Авдіївську кампанію.
Ми входили до управління батареї та, зокрема, займалися її забезпеченням. Авдіївська кампанія також була важкою, але фізично я вже не проходив її так, як Бахмутську, безпосередньо на бойових позиціях.
Харківську кампанію ми теж зустріли у складі управління батареї. Згодом «Трійка» масштабувалася в корпус, а ми увійшли до складу полку безпілотних систем. Там в одному з батальйонів займалися системами озброєння. Михайло Карабут
– Пане Михайле, в який момент з’явилося розуміння, що ви хочете працювати також із питаннями ветеранів?
– Таке розуміння з’явилося у 2024 році. Я хотів бути корисним і в цьому напрямі. Розумів, що ветеранська політика недосконала й на той момент її реалізація майже не відчувалася. Якщо не приділяти їй належної уваги, повернення ветеранів до цивільного життя стане серйозним викликом для держави. Якщо ж системно працювати над цим питанням, відкриваються великі перспективи. Успішна реінтеграція ветеранів може дати державі потужний ресурс у різних сферах.
Зокрема, ефективна ветеранська політика може впливати й на мобілізаційні процеси. Це ще один інструмент залучення людей до війська. Не головний, але теж важливий. Свою діяльність я почав із вивчення досліджень, які проводили на той час. Наскільки пам’ятаю, мені трапилися, зокрема, дослідження Українського ветеранського фонду. Серед основних незадоволених потреб ветеранів були брак інформації та юридична підтримка. Разом ці потреби охоплювали близько 50% опитаних ветеранів.
Так і народився проєкт «Ветеран знає». Я реалізовував його в прифронтовому Ізюмі. Попередньо узгодив цю діяльність і поєднував її зі службою. Михайло Карабут
– Чи мають ветерани з окупованих і прифронтових територій окремі потреби, які недостатньо враховані в загальній ветеранській політиці?
– Так, безумовно. Ми вже порушуємо це питання в Раді ветеранів, до якої я долучений. Зокрема, створили Комітет ветеранів, захисників та захисниць із тимчасово окупованих територій і прифронтових областей. Скорочено називаємо його комітетом ветеранів ВПО.
Передусім йдеться про житло та доступ до лікування. Найкращий сервіс наші ветерани можуть отримати в лікувальних закладах рідної області, але далеко не всі мають змогу туди дістатися. До того ж самі медичні заклади стикаються з низкою проблем: від утримання приміщень до кадрового дефіциту.
Психологічна травма цих людей, якщо можна так висловитися, подвійна. Вона пов’язана не лише з бойовим досвідом, а й із втратою дому та розривом соціальних зв’язків. Тому вони потребують посиленої державної підтримки.
На жаль, на державному рівні захисникам і захисницям із тимчасово окупованих територій не приділяють тієї уваги, на яку вони заслуговують. Окремої державної стратегії підтримки цих ветеранів немає. Ми вже звернулися до Міністерства з ініціативою доповнити чинну стратегію та винести питання підтримки ветеранів ВПО на загальнодержавний рівень.
Окрема проблема – бюрократія, з якою ветерани стикаються під час оформлення допомоги. Наприклад, щоб отримати місцеву виплату, людині потрібно знайти принтер, видрукувати документи й надіслати їх електронною поштою або, в найгіршому разі, фізично віднести на пошту. Я хочу змінити цю ситуацію та впровадити цифрову платформу для захисників Луганщини й членів їхніх родин. Вона має дати змогу отримувати послуги онлайн і оформлювати необхідні документи в кілька натискань.
Для мене це також питання особистого досвіду. Щороку оформлення документів перетворюється на окреме завдання: потрібно знову збирати сканкопії, підписувати й засвідчувати документи. Цей процес можна і потрібно спростити.
Ще одна проблема – неузгодженість програм підтримки між громадами, які приймають переселенців, і громадами, звідки вони виїхали. Через це виникають перекоси: десь можуть дублювати одну й ту саму послугу, тоді як в іншій сфері залишається суттєва прогалина. Це свідчить про необхідність ефективніше розподіляти наявні ресурси.
На мою думку, насамперед держава має визнати, що наші регіони й досі мають ресурси, які спрямовують на підтримку ветеранів. По-друге, потрібно чітко визначити, хто і за що відповідає в цій системі: які послуги забезпечує Міністерство, що надає рідна громада ветерана, а за що відповідає громада, яка його прийняла. Необхідно збалансувати ці обов’язки. Михайло Карабут
– 16 квітня 2026 року вас призначили позаштатним радником голови Луганської обласної державної адміністрації. Що для вас означає ця роль і які пріоритети визначили для себе на цій посаді?
– Ця посада є логічним продовженням моєї діяльності. Я є делегованим представником від Луганщини, тому вважаю, що взаємодіяти з обласною адміністрацією та працювати над розвʼязанням проблем ветеранів нашого регіону – цілком природний крок.
Для себе я визначив декілька пріоритетів. Перший – розроблення цифрової платформи для надання послуг ветеранам. Я хотів би просувати цю ініціативу й сподіваюся, що з часом її вдасться реалізувати.
Другий пріоритет – налагодження якісного зворотного зв’язку щодо реалізації ветеранських програм у громадах. Один зі шляхів до цього – створення рад ветеранів при місцевих адміністраціях. Вони допомагатимуть формувати ветеранську політику на місцях, стежити за її реалізацією та звертати увагу громад на проблеми, які потребують вирішення.
Спочатку я хотів би запровадити такі ради на рівні громад, а згодом і на обласному рівні. Громади краще знатимуть потреби людей, які там живуть. Ветерани мають безпосередньо долучатися до формування місцевих програм підтримки, а завдяки системному зворотному зв’язку ми зможемо передавати на рівень Міністерства ті проблеми, які неможливо розв’язати на місцях.
Окремий напрям – медична допомога захисникам і захисницям. Особливу увагу хочу приділити громаді Українка, де розташована наша Сіверськодонецька лікарня. Разом зі спілкою ветеранів ВПО нашої області ми шукаємо додаткові механізми підтримки цього закладу. Ця лікарня, попри вимушене переміщення, продовжує надавати якісну медичну допомогу. Самі ветерани відзначають високий рівень обслуговування та уважне ставлення до пацієнтів. Михайло Карабут
– Що особисто для вас сьогодні означає бути представником Луганщини та її ветеранів?
– Для мене це передусім можливість привертати увагу держави до проблем ветеранів із тимчасово окупованих територій. Саме над цим ми сьогодні й працюємо, щоб потреби цих людей були почуті.
– Пане Михайле, який досвід за ці роки ви вважаєте для себе найбільш визначальним?
– Кожен етап моєї військової служби зробив свій внесок у мій досвід і становлення. Якщо узагальнити, то, мабуть, це найкращий час у моєму житті.
Я відчуваю внутрішній спокій і дуже тішуся, що свого часу став на захист країни. Я себе «не кусаю», не ховаюся від ТЦК і не шукаю можливостей виїхати за кордон. Я відчуваю, що це моя країна, і я за неї взяв відповідальність. І сьогодні хочу й надалі бути залученим до процесів, які допомагають їй змінюватися на краще.
Читайте також: «Реагуємо на потреби у режимі онлайн»: як працює відділ по роботі з ветеранами Сіверськодонецької МВА