На вході до криворізької гімназії погляд чіпляється за дві незвичні таблички. Тут тепер працюють Бериславський ліцей та початкова школа. У їхніх вивісках зашифрована реальність українських переселенців – там вказані одразу дві адреси. Одна – юридична, залишена вдома, під щоденними ударами російських дронів. Інша – тут, у місті, яке дало тимчасовий прихисток. Як це – жити у двох вимірах одночасно?
Для бериславських дітей це означає нарешті забігти до школи, обійняти друзів наживо та з розгону впасти у м’який пуф. Дехто з них вже й не згадає дороги до рідних класів у Бериславі, адже не були там ще з ковідних часів.
Ця будівля – можливість для багатьох нарешті вийти з кімнат, у яких вони просиділи роками. Повертатися їм поки нікуди: будівлю молодшого корпусу школи №3 росіяни зруйнували в серпні 2026-го. У громаді не лишилося жодного вцілілого закладу освіти. Місто відрізане логістично, а їжу та ліки туди доводиться доставляти дронами.
З майже 97 тисяч жителів району залишилася третина, серед яких у самому Бериславі – лише двоє дітей. Решта роз’їхалися світом.
А як це – бути школою-переселенкою? Ви здивуєтесь, як багато тут схожого з людиною, що тікає від війни. Спочатку треба орендувати приміщення – у Кривому Розі бериславцям виділили цілий поверх гімназії з 15 класними кімнатами. Потім – бути у постійному процесі змін та відновлення.
Тут, за дверима 8-А класу, пахне новими меблями і триває урок. Восьмикласники Стас та Василь сидять по струнці. На питання, як їм школа, хлопці реагують із підлітковою буденністю:
– Нормально. Піде. Не жаліємося.
– Ви взагалі в школу очно раніше ходили?
– Так, тільки в перший клас і все. А зараз – у восьмому.
Сім років без очної школи. Ковід, велика війна, окупація, евакуація. Школярка Ліана, наприклад, встигла повчитися очно лише до другого класу. Потім був карантин, початок вторгнення, виїзд до Чехії, повернення в Україну до Кривого Рогу. Все її навчання роками вміщувалося у віконце зуму.
Вчителька інформатики Марина Олексіївна доєдналась до уроку 8-А дистанційно. На питання, наскільки їй складно віддалено керувати класом, де сидять живі учні, вона відповідає спокійно: “Тут головне, щоб був стабільний інтернет. Найважче, коли повітряна тривога і урок змінює трішки свій формат. Ми можемо втратити уроки, треба буде потім повторити, щоб не було освітніх втрат”.
Цей подвійний вимір відчувається в кожному кабінеті. У 2-Б класі наживо за партами сидять лише двоє учнів. Ще п’ятнадцять – працюють по той бік екрана ноутбука, з різних куточків країни та світу.
Поставлений голос вчительки Наталі Пацюк бадьоро запитує другокласників про осінь, звертаючись одночасно і до напівпорожнього класу, і до монітора. О 09:00 урок переривається: оголошується хвилина мовчання. Усі підводяться – і ті, хто фізично тут, і ті, хто в цифрових квадратиках.
Раптом лунає сирена. Учні реагують миттєво, без паніки. Зі словами “Швиденько в укриття, присідаємо на свої місця” вчителі супроводжують дітей під землю.
Сховище продумане до дрібниць: парти та дошки окремі для кожного класу, куточок медсестри, станції EcoFlow й оптоволоконний інтернет, аби не переривати зв’язок із тими, хто в евакуації.
Навчання продовжується, попри загрозу обстрілу. У кутку вчителька англійської мови однією рукою тримає ноутбук високо в повітрі, щоб екран було добре видно дітям, які сидять в укритті, а іншою рукою перемикає слайди та працює з тими, хто підключений дистанційно.
Паралельно з уроками у школі триває ремонт: вішають гардини, миють щойно привезені нові парти. У вбиральнях встановили сантехніку та, несподівано, пральні машинки.
“Це щоб прати костюми на свята, сподіваємось Новий рік тут зустріти… На ремонт пішло півтора місяці”, – пояснює начальниця управління освіти Бериславської громади Яна Яковлєва.
Організувати цей процес було непросто. Шкільні автобуси у громади не збереглися, тому, аби діти мали змогу навчатися разом, довелося спеціально винаймати перевізника. Він щоранку збирає учнів найдовшим містом Європи. Відчуття турботи тут підкріплюють і гарячими обідами – їх забезпечують через систему кейтерингу (тобто привозять вже готові страви та розігрівають у школі, – МОСТ). Тут кажуть, що всі ці зусилля та вкладені сили того варті.
Релокована школа стала магнітом. Загалом тут навчається близько 500 дітей, з них 79 відвідують уроки очно. Сюди приходять навчатися учні не лише з Берислава, а й із Херсона, Енергодара, Харкова та Сум.
Директорка ліцею Наталя Федоренко пригадує, як напередодні 1 вересня до них завітали батьки нових учнів: “Кажуть: “Ми хочемо перейти до своїх”. Ми подумали, що це херсонці. А вони кажуть: “Ні, ми звідти, і хотіли б навчатися у вашому закладі”.
Так у школі опинився Михайло з Енергодара. Хлопчик жваво розповідає, що школу зустрів дуже тепло, а на питання, чи ходив раніше до школи наживо, відповідає ствердно: “Так, я ходив в школу в Енергодарі”.
Коли питаєш вчителів, чи не важко їм працювати у такому форматі, розриваючись між дітьми в класі та за екраном, вони лише усміхаються.
“А ми ж херсонці, ми бериславці! – каже вчителька початкових класів Наталя Пацюк, стоячи в укритті. – Як у нас не буде вистачати часу на тих людей, які сиділи чотири роки вдома, а тепер вийшли з таким ентузіазмом? Будемо працювати. І знаходити час”.
Запис Школа з двома адресами: як Берислав зберіг своїх дітей за 100 кілометрів від дому спершу з’явиться на Мост.