Як переселенці з Луганська створили ремісничу ферму та сироварню на Полтавщині

Олександр вирішив вивезти вагітну первістком дружину до її батьків, у тоді ще спокійну частину Луганщини. А сам повернувся до міста, адже відкривав там піцерію. Бізнеси ще працювали. Та невдовзі, коли росіяни почали розміщувати «Гради» в житлових масивах і над будинком Блонських, які жили в помешканні на дев’ятому поверсі, один за одним пролетіли 22 снаряди, Олександр зрозумів, що тепер уже і йому час виїздити. Зібрав усе, що вмістилося у «Ланос», і залишив Луганськ.

– Ми переїхали на північ Луганської області. Жили в невеличкій хатині, там провели літо 2014 року. Коли минула зима, стало зрозуміло, що назад не повернемося. Я одразу сказав, що мої діти не будуть рости в умовах невизнаних територій. Тож після народження старшої доньки Злати ми почали думати, де осісти, де заснувати власну справу  — каже Олександр.

Мрія

– Зелений туризм і власна сироварня з фермою, де виготовлятимемо ремісничий козячий сир, — ця мрія у нас з Мариною була давно. У мене вже був досвід сироваріння, ще коли працював шеф-кухарем у ресторанах Луганська. В одному ресторані я навіть започаткував невеличку сироварню. А от варити свій перший сир почали, ще коли жили в тещі — розповідає Олександр.

– Спершу то були мрії, так би мовити, на перспективу, на пенсію — усміхається Марина. За її словами, чимало з найманих працівників у ресторанному бізнесі з часом хочуть відкрити свій заклад, де смачно готуватимуть і гостинно зустрічатимуть відвідувачів.

Подружжя Блонських не було винятком.

– Але планували, що матимемо ферму та сироварню і житимемо в затишному лісочку недалеко від Луганська. Але так сталося, що війна прискорила наші плани. Ми почали реалізовувати свої ідеї швидше, ніж планували, і далеко від рідного Луганська  — розповідає Марина.

Переїзд з Луганщини на Полтавщину

Після народження доньки Злати, як розповідає Марина, усвідомили, що попри бажання повернутися до Луганська, цього вже не зроблять.

– У батьків добре, але свого дому все одно хочеться. Тому ми почали шукати будинок, на ділянці біля якого можна було би побудувати ферму. Обирали між Заходом та Центром крїни, щоб можна було і зелений туризм розвивати. Я не хотіла маленької хатинки — хотілося простору: високі стелі, великі вікна, більш-менш сучасне будівництво. І щоб навіть у селі була бодай якась інфраструктура — лікарня, школа, бо дитина маленька. Але в селах із нормальними умовами житло було надто дороге, особливо ближче до райцентрів. Тому вийшло так, що ми знайшли будинок неподалік Миргорода, у маленькому селі, але без школи й садочка. Вирішили: машина є, Миргород поруч,отже упораємося. Чесно, головне, що сам будинок нам дуже сподобався  — розповідає Марина.

– Коли шукали будинок, за чотири дні проїхали приблизно 700 кілометрів. Тоді переселенцям пропонували, м’яко кажучи, не дуже гарні будинки за дуже завищеними цінами. Тож коли вдалося побачити “хату своєї мрії”, рішення ухвалили миттєво — пригадує Олександр.

Початок ферми: перші кроки

– Як жартує Марина: чоловік поїхав за молоком — і повернувся з молоком і козою. Ми знайшли на OLX 300-літровий нержавійний чан, холодильники, придбали інше вживане обладнання, яке було в чудовому стані. Професійне сироварне обладнання тоді коштувало 10–20 тисяч євро, для нас це було нереально  — каже Олександр.

Для нього було принципово виробляти лише ремісничі сири із натурального козячого молока. Тож довелося  студіювати чимало матеріалів із сироваріння, перш ніж розпочати справу. Однак швидко постала нова проблема — продаж товару.

– Бувало, що Олександр робив деґустаційну дощечку, брав продукцію, їхав до Миргорода, у ресторани, пропонував. Усі куштували, але не купували. На односельців ми не дуже розраховували, село маленьке. Та й до козячих сирів ставилися скептично: коров’ячий — зрозуміло, а козячий для багатьох був продуктом другого сорту  — розповідає Марина.

Ідея, натхнена Францією

У перші роки після початку війни на Донбасі переселенців добре підтримували міжнародні організації, які надавали ґранти. Марина скористалась цією можливістю, писала ґрантові проєкти, які іноземці й підтримали. Інвестицій Блонські вирішили не залучати, бо, зізнається Олександр, він на цьому не розуміється.

Подружжя чітко розділило обов’язки: на Олександрові  — фізична робота, варіння сиру, рецептура, технології, догляд за фермою, на Марині — бухгалтерія та маркетинг.

Від початку Блонські надихалися досвідом невеликих французьких ферм і почали виробляти сири з пліснявою за подібними принципами.

– Французи в цьому одні з найкращих, справжні профі. Ті, хто був за кордоном, і особливо у Франції, добре знають смак цих сирів, їх користь для організму, гастрономічну унікальність та поживність  — пояснює Олександр.

У сезон, коли надої молока найбільші, на фермі виготовляють до 20 видів сирів. Серед найпопулярніших — козячі з пліснявою, молоді та свіжий в олії з оливками. Окрім того, виробляють варення, соуси та м’ясні продукти з козини.

Базовий асортимент ферми складається з шести-восьми видів сирів із козячого, коров’ячого молока або їхньої суміші. Деякі сорти визрівають до 12 місяців.

А ось коли Блонські щойно починали свій бізнес десять років тому, ніша ремісничого козячого сиру в Україні майже не була зайнята.

– Люди в нас майже не знали козячого сиру, існувало багато упереджень. Козу часто сприймали як “корову для бідних”, хоча це набагато продуктивніша і цікавіша тварина — пояснює Олександр. За його словами, коли підприємство вже стало на ноги, до них частенько навідуються корпоративні шпигуни, які вдають туристів.

Труднощі, які похитнули виробництво

Разом із розвитком ферми родина зіткнулася з кризами. За словами Олександра, першим серйозним викликом стала пандемія COVID-19, яка майже зупинила потік подорожніх на екскурсії та деґустації.

– Щойно ми оговталися та знову все поставили на потік, росія вдерлася до України  — каже він.

Повномасштабна війна знову змінила плани родини. Частина клієнтів виїхала за кордон, знизилася купівельна спроможність, а першого року вторгнення ферму майже не відвідували. Додалися проблеми з персоналом: знайти працівників, особливо чоловіків, стало майже неможливо.

– Тому Олександр, окрім виробництва, змушений тягнути на собі всю важку роботу. Працівниці з місцевих є, але їм складно виконувати фізично важкі завдання, зокрема працювати з технікою — говорить Марина.

Крім того, скоротилася кількість ярмарків і гастрономічних подій, де ферма продавала продукцію, а деякі заходи скасовують через безпекову ситуацію. Підприємство також зазнає проблем унаслідок відсутности світла і зростання податкового навантаження.

Деґустації, зелений туризм та екскурсії на фермі

Зараз у Блонських на фермі близько сотні кіз. Олександр постійно проводить селекцію, залишає тварин із хорошими надоями. Якщо коза дає менше ніж два літри, то це не коза, а козел, — жартує він. Стадо щодня з’їдає приблизно тонну зеленої маси, тож годувати «ледачих» — така собі «інвестиція».

– На території ферми, окрім власне сироварні та загонів для кізочок, також є автентична хатинка, якій понад сто років. Ми планували відреставрувати її, оздобити старовинними меблями, заселяти в неї туристів. Марина виграла ґрант від Міністерства культури на реставрацію, процес розпочався, але неподалік нас був приліт ракети, тож нині все на павзі. Найулюбленіше місце туристів — унікальний сирний льох із дегустаційною залою, який знаходиться на глибині шести метрів під землею. Там одночасно може розміститися до 30 гостей. Ми жартуємо, що це найбезпечніше місце в області  — говорить Олександр.

Нині пріоритет для родини — розвиток зеленого туризму. Екскурсії на фермі подружжя проводить разом, нерідко їм допомагає старша донька, 11-річна Злата. Молодший, шестирічний Володимир, напохваті.

Розширювати виробництво сирів до мінізаводу Блонські не планують, адже передусім хочуть зберегти ремісництво та унікальну рецептуру.

– Нас дуже мотивують люди, які приїздять і куштують наш сир. Саме це дає сили рухатися далі. Часто кажуть про «бізнес», але ми так це не сприймаємо — для нас це власна справа. І якщо чесно дивитися на економіку, особливо в періоди пандемії чи війни, то дуже часто ми тримаємося саме на любові до того, що робимо, — каже Марина.

Від редакції

Є бажання та змога – підтримайте, будь ласка,  наше видання.

Наша  мережева газета надалі розповідає про те, що відбувається в реґіоні та світі, інформує про події, пов’язані з повномасштабним вторгненням російського займанця, знайомить з людськими долями, публікує вірші воєнної доби…

Якщо бажаєте й надалі  отримувати інформацію з “Майдану” ,  видання можна підтримати за цим покликом.

Або ж замовити рекламу, оголошення тощо.

Будемо щиро вдячні.