У травні 1939 року біля узбережжя американського штату Нью-Гемпшир розігралася трагедія, за якою без перебільшення стежив увесь світ.
Новітній дизельний підводний човен ВМС США «Сквалус» вийшов у море на планові ходові випробування. На борту перебували п’ятдесят дев’ять членів екіпажу.
Під час відпрацювання термінового занурення заклинило величезний клапан головного повітрозабірника. Крижана океанська вода під колосальним тиском ринула до машинного відділення.
Корма субмарини миттєво поважчала, і човен каменем упав на дно на глибині сімдесят чотири метри, зарившись носом у щільний мул. Двадцять шість моряків у кормових відсіках загинули в перші секунди. Решта — тридцять три людини — встигли задраїти двері перегородки носового торпедного відсіку.
До 1939 року затоплення підводного човна на такій глибині означало неминучу смерть екіпажу від задухи. В історії флоту ще нікому не вдавалося врятувати людей зі сталевої пастки на океанському дні. Усі попередні аварії закінчувалися братськими могилами.
Але, на щастя підводників, до рятувальної операції долучилася людина виняткового розуму й характеру — капітан-лейтенант Чарльз Момсен.
Момсен роками боровся з консервативним флотським командуванням, доводячи, що людей із дна можна рятувати. Він розробив індивідуальний дихальний апарат — «легеню Момсена» — і спроєктував унікальний десятитонний рятувальний водолазний дзвін. До аварії «Сквалуса» флотські адмірали вважали його ідеї дорогою примхою.
Коли прийшла біда, Момсен особисто очолив операцію. Він вивів у море рятувальне судно, а водолази навпомацки в крижаній воді знайшли затонулий човен і закріпили трос на аварійному люку.
Момсен застосував новітню дихальну суміш із гелію та кисню, щоб водолази не втрачали розум від азотного наркозу на глибині сімдесят метрів. Потім рятувальний дзвін опустили на кришку люка субмарини, відкачали воду з перехідної камери та відкрили запори.
За чотири надзвичайно складні спуски, попри шторм і обриви тросів, команда Момсена підняла на поверхню всіх тридцятьох трьох уцілілих моряків. Жодна людина не залишилася на дні.
Мене в постаті Чарльза Момсена захоплює рідкісна риса справжнього чоловіка: він не опустив рук, коли начальники висміювали його винаходи, продовжував наполягати на своєму й довів технологію до ладу. А коли настав час, урятував десятки чужих синів і батьків. Спокійний професіоналізм і віра у свою справу завжди перемагають бюрократію.