У 1989 році в Чернігові відновили діяльність духовного училища, яке закрили більшовики після перевороту 1917 року. Заклад отримав назву Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів. Охочих здобувати релігійну освіту тоді було багато, потім поменшало. Це духовне училище працює і нині. Щоправда, вже не на території Троїцького комплексу, а орендує приміщення у храму Всіх святих чернігівських (біля ринку «Нива»). Переселення відбулося через те, що громаду УПЦ, яку пов’язують із московським патріархатом, виселили з Троїцької святині.
Як нині працює училище, чи є охочі навчатися та чи є бодай якийсь зв’язок із москвою – в розмові з Протоієреєм Сергієм Малишком, проректором із навчальної роботи училища.
Чи відбувався цьогоріч набір до духовного училища? Якщо так, то скільки людей набрали?
Так, відбувався, набрали 9 осіб.
Це хлопці, дівчата чи дорослі люди?
Це чоловіки, і вони всі здобувають у нас другу освіту. Тобто це дорослі люди, які вже мають свою світську освіту, та вирішили здобувати ще й духовну.
Школярів немає?
Цього року в нас школярів немає. Бо безпекова ситуація непроста, і через це не кожен із батьків відпустить дитину кудись.
Якого віку студенти, яких ви набрали?
Різного – від 30 і до 55 років. Якщо людина зацікавлена здобувати знання ширші, глибші, зі Священного Писання, чи церковного статуту, чи церковного співу, то невже ми їм будемо заважати?
У нас навчалася людина, якій було 70 років. Вступила ця людина з другого чи з третього разу. І показувала доволі гарні результати. А були такі, яких ми відраховували після першого курсу.
Чому?
Тому що людина не зацікавлена, не виконує програму. Бо програма хоч і не така складна, але всі предмети пов’язані між собою – з першого по третій курс. Якщо людина випустила, наприклад, сольфеджіо чи теорію музики на першому курсі, то на другому курсі читати ноти вона вже не зможе.
Якщо немає слуху, голосу, але людина має мотивацію?
У нас уже два відділення – регентське і пасторське. Тобто людина, яка не має слуху, не обов’язково має співати в хорі, натомість може виконувати різні інші послуги, які є при храмах. Адже є псаломники, прислужники, які у вівтарі допомагають. Тому якщо людина не має природних даних, це не означає, що вона не може навчатися. Інша справа, коли людина, до прикладу, має інвалідність і об’єктивно не може виконувати свою місію в храмі. Ту, якої навчаємо ми. До прикладу, якщо людина німа або глуха.
Якщо людина, наприклад, пересувається в кріслі колісному?
У нас таких випадків від 1989 року, як училище відновило свою діяльність, не було. Ми з таким не стикалися. Але я не думаю, що це є перепоною, якщо людина має можливість доступу до храму. Під час богослужінь така людина може допомагати.
Що потрібно, окрім прагнення, аби вступити до духовного училища?
Насамперед це мотивація людини до освіти та самоосвіти. Також людина пише іспит вступний, проходить співбесіду на знання релігійного віровчення, православного віровчення, на знання Священного Писання…
Тобто треба прийти підготовленим?
Звісно! Окрім того, потрібно подати документи, що людина має громадянство, освіту, на підставі якої вона далі почне навчатися. Медичну довідку, що не має різних протипоказань. Тобто звичайний пакет документів, який подають усі вступники. Перелік є, але в нас зараз сайт у розробці, бо попередній уже не актуальний. Людина, яка його адмініструвала, виїхала за кордон, а ключі доступу загубилися. І той сайт, який є, нам нині взагалі не належить. Вся інформація, яка там є, – застаріла й неофіційна. Якщо відверто, то я навіть не знаю, хто має до нього доступ. Зараз працюємо над тим, аби цей сайт повністю видалити. Ми вже розробили новий сайт, закінчується його вивантаження на хостинг. На днях він має бути вже в доступі. Тому ми працюємо так. Дотримуємося положень закону про фахову передвищу освіту. У тому контексті, хто може здобувати, які там документи, загальні правила для вступу беремо собі за основу.
Давайте трішки глибше: які знання у вас можна здобути і як потім використовувати цей багаж?
Наш заклад освіти – це щось середнє між світським коледжем і ліцеєм, якщо так порівняти. Ми даємо теоретичні та практичні знання. Студенти вивчають Священне Писання, богослов’я, історію церкви, починаючи від першого століття і до сьогодення. Тобто церкви всієї, не тільки православної, а й історію католицької церкви, протестантської, різних релігійних організацій. Однак основний акцент у нас – на церковному читанні, церковному співі, церковному уставі, тобто конкретно практична робота. Ми готуємо тих людей, які безпосередньо забезпечують супровід богослужіння. Якщо хтось має бажання навчатися далі, то зі здобутими знаннями йде далі, в семінарії. Наші випускники зазвичай до семінарії вступають на другий чи на третій курс, залежно від того, яка семінарія, який їхній рівень підготовки.
До речі, дев’ятеро людей, яких ви набрали, – це мало, багато чи нормальна кількість?
Я у сфері освіти працюю далеко не перший рік. До того ж як історик за фахом вивчав історію училища. Знаюся на психологічних і соціальних питаннях, то скажу, що нині кількість у 9 людей – цілком нормальна. Кількість тісно пов’язана з демографією. До прикладу, на початку 90-х років був високий показник народжуваності. Багато було дітей, а освіти релігійної не було де здобути. І наше училище було мало не першим, яке відкрилося наприкінці існування Радянського Союзу. І тоді на курсі було дуже багато людей – по 60 чи 100. Потім спостерігався певний спад. І це загальна картина, яка стосується не тільки духовних закладів. Я, до речі, крім духовного училища, ще працюю в одному коледжі. То в цьому навчальному закладі цього року 50 вступників. За загальної кількості місць 100.
Натомість, коли я навчався, на історичному факультеті була тисяча студентів. Зараз точно не знаю, але кажуть, що приблизно сотня. Тобто в загальному зрізі, в загальній динаміці все так і є. Звісно, хотілося б, щоб більше людей навчалося, але, з іншого боку, ми розуміємо, що у нас є певна специфіка, і не кожен здатен чи спроможний навчатися, чи має бажання.
Я правильно розумію, що ваш заклад освіти офіційний, має ліцензію…
Ліцензії в нас немає, із цим у нас питання. Я кілька разів звертався до департаменту ліцензування. Суть полягає в тому, що за КВЕДами ми зареєстровані офіційно як релігійна організація, але основний вид діяльності в нас – саме освітня. Це нам дає можливості до ліцензування, але для ліцензування потрібно ще, щоб було виписано в фаховому законі, що ліцензування передбачено. А в нашому фаховому Законі «Про релігійні організації» немає нічого про обов’язкове ліцензування закладів релігійної освіти. Тому я це питання ще зараз пропрацьовую, адже все-таки хочеться, щоб училище мало і визнаний державою статус.
Хто викладає в духовному училищі?
Серед них і священники, і викладачі з педагогічною освітою. Вони працюють вчителями в школі й у нас несуть свій послух. А також викладачі музичних дисциплін, які працюють у музичному коледжі, то й до нас приходять.
Загалом багато викладачів?
Два десятки.
Скільки тоді студентів загалом?
Перший курс – 9 студентів, а ще є другий і третій. Загалом – 30. Це разом із заочниками.
І всі люди, які навчаються, дорослі? Школярів немає?
Ні, в нас є кілька людей, які прийшли після школи.
На вашу думку, яких людей цікавіше навчати: тих, які прийшли зі шкільної лавки, чи тих, яким уже, умовно, 50 років?
Мені легше спілкуватися з людьми, яким років 30-40. З тієї причини, що школярам доводиться дуже багато чого пояснювати, причому примітивно.
Тобто легше зі зрілими сформованими людьми?
Вмотивованими. Цікаво, коли люди ставить такі запитання, що мені доводиться сідати вдома, розгортати книжки й шукати відповіді. Люблю з такими людьми працювати. Це краще, ніж з тими, хто сліпо вірить усьому, що я скажу. Із тими, які старше 50 років, важче, бо я все ж таки молодший за них. Тому іноді виникають питання прийняття моїх слів як авторитетних. Теж таке буває.
Давайте про побутові моменти: де навчання відбувається, адже потрібна матеріальна база, аудиторії, засоби для навчання…
Раніше ми були на території Троїцького монастиря, а нині орендуємо приміщення при храмі Всіх Святих. Ми – юридична неприбуткова організація Вони – також. Тому одна організація в іншої може брати в оренду приміщення безкоштовно. Бо, знову-таки, питання фінансування болюче. І не думаю, що тільки для нас. Тож студенти там навчаються, а проживають удома, тому що всі студенти в нас – місцеві.
Із сіл немає?
Було, що раніше навчалися з сіл. То вони жили на орендованих квартирах.
Чи потрібно платити гроші за навчання?
Завдяки благодійникам училище функціонує. Тому нині студенти за навчання не платять.
Було краще, коли училище розташовувалося на території Троїцького монастиря, чи нині?
Розумієте, мене поставили проректором саме тоді, коли опечатали Троїцький собор. І тоді училище останні місяці існувало на території Троїцького комплексу. Тож мені важко судити. Я був тоді простим викладачем: прийшов на заняття, відчитав, пішов. То я можу сказати, що мені зараз простіше так працювати.
Тобто маєте цілком комфортні умови?
Так. У нас же тільки навчальні класи. Прийшли, тут тепло, більш-менш затишно…
І не страждаєте через те, що переїхали?
Я не сказав би, що взагалі страждаю. Умови до освітнього процесу взагалі задовільні, навіть більш ніж.
Вистачає всього необхідного? Книжок, інших навчальних засобів?
Нині інше навчання. То раніше були потрібні підручники, зараз усе в електронному вигляді.
У нас зараз змішаний формат навчання. День чи два студенти ходять на навчання, а потім працюють дистанційно. Бо всі ми розуміємо безпекову ситуацію, коли тривоги постійно. Не хочеться наражати людей на небезпеку.
Я думаю, що вам уже доводилося відповідати на таке запитання, але все ж: УПЦ пов’язують із московською церквою. Що можете сказати з цього приводу? Чи є ці зв’язки насправді? Якщо немає, то як це довести?
Питання доведення, що їх (зв’язків. – Авт.) немає, не нас стосується. Якщо нас не починають чіпати.
За великим рахунком, ми належимо до єпархіального управління. А єпархіальне управління саме по собі як окрема юридична одиниця. Та й ми окрема юридична одиниця. Училище належить до Української Православної Церкви, і ми зараз ведемо роботу, щоб дійсно бути училищем, яке працює для українців, для України, щоб зрештою і в мізках людей трошки викорінити якісь залишки пропаганди. Тому як довести? Люди думають категоріями: або така, або така. А церква насправді є Христовою. Люди діляться на дві нації: нація людей і нація нелюдів.
Іншими словами, ви кажете, що жодним чином не пов’язані з московською церквою. Я правильно розумію?
Будемо обговорювати, як пишуть у соцмережах чи як пише юридичний документ? Бо в соцмережах Українську Православну Церкву називають церквою московською, хоча досі там питання не поставлене остаточно. Якщо ми кажемо за юридичний аспект, то ми належимо до організації, яка функціонує на теренах України, і наш кінцевий бенефіціар – наш ректор, який є громадянином України. Тому називати нас московськими тільки тому, що ми не належимо до структури іншої православної церкви, як на мене, це просто нелогічно. Ми працюємо в правовому полі українського законодавства і ми належимо до організацій, зареєстрованих в Україні як українські організації. Принаймні училище не афілійоване ні з ким.
Саме по собі?
Воно як окрема юридична особа. Є у нас витяг з Єдиного державного реєстру. І в нас є засновник – управління єпархії, і в нас є керівник, підписант і кінцевий бенефіціар. Це все одна особа – Полікопа Андрій Якович, тобто митрополит Амвросій (авт. – Митрополит Чернігівський і Новгород-Сіверський Амвросій УПЦ МП).
А він до якого патріархату належить?
Якщо ми кажемо про церковне облаштування, то патріархат це як форма правління певного регіонального осередку. А в нас в Україні є Українська Православна Церква. Те, що її приписують до московського патріархату, – юридично неправильно і богословськи неправильно. На побутовому рівні починають казати про якісь зв’язки, але в нас цих зв’язків немає. Звітуємо ми фінансово в податкову службу України. А релігійно ми не звітуємо нікому. Тільки самі собі, педагогічній раді щодо нашої освітньої діяльності.
Навчання у вас якою мовою?
Освітній процес у нас побудований українською мовою. Студенти також вивчають церковнослов’янську мову і вивчають спів саме церковнослов’янською мовою, викладається і латина, ознайомчий курс. Хоча в нас є напрацювання, але зараз просто немає можливості втілити, щоб навчати і давніми мовами, і навчати київськими зводами. Викладання саме теоретичних дисциплін – це українська мова. І це позиція не тільки моя, це позиція ректорату. Освіта має відбуватися українською мовою.
Такі світські предмети, як українська мова, англійська, студенти вивчають?
Звісно. Також історію України, психологію, педагогіку. Тобто гуманітарний блок викладається. Математики немає.
До речі, що ви думаєте про церковний перехід? Чому не перейти до ПЦУ і не закрити питання про московський слід?
Питання переходу – це не питання мого рівня. Взагалі ж, якщо брати мою особисту думку, то я за те, щоб у нас була дійсно самодостатня, помісна, визнана всіма церква. Натомість питання визнання ПЦУ досі стоїть гостро. Хоча вона утворена 6 чи 7 років тому, я не пам’ятаю точно. До того ж питання визнання в православному світі ПЦУ не стоїть ні в кого. Я за те, що в Україні має бути своя помісна церква, але церква має бути насамперед церквою Христовою, а не церквою нації чи народу. Більшість таких коментарів, до речі, мене дуже засмучує цим рівнем людей, які ставлять гасла: «В Україні має бути незалежна Українська Церква». Ні, церква – вона Христова, вона тільки діє в межах певної країни, і за цією країною називається регіонально, як кажуть, її поштова адреса.
Тому в нас має бути своя в межах України церква, але вона має не забувати, що вона церква Христова.
Звідки вона візьметься, якщо маємо дві церкви?
Це розділення в умах. І, на жаль, так воно вилазить боком. Моя особиста думка: треба було б керівництву однієї церкви в Україні звертатися до загалу православного, щоб зібратися усім і поставити остаточну крапку в цьому питанні. Тобто зібрати всіх предстоятелів чи звернутися до всіх предстоятелів помісних церков щодо цього питання, бо в православній церкві питання вирішується консенсусом. Тобто Собором, а не розмахом одного якогось пера. Треба робити це, а не сидіти і щось вичікувати. Тим паче, що рівень помісності церкви визначається не тим, що є країна, тому в цій країні має бути церква, а рівнем зрілості. Якщо церква зріла, вона має бути доросла. І треба вже, як то кажуть, вручити їй паспорт і відправити на всі чотири сторони, як ми робимо з дітьми, коли вони виростають і покидають батьківську хату. Має бути такий принцип. А не діяти за принципом: є країна, тому потрібно там зробити свою якусь окрему релігійну організацію.
Я вважаю, що Українська Православна Церква вже давним-давно виросла і мала б отримати все ж таки окремий свій документ про помісність. Назвіть його грамота, томос, указ, рішення – як хочете. А чому це досі не робилося? Можливо, в головах декого з очільників досі живе пережиток якийсь радянський, що має все вирішуватися зверху, що хтось це має вирішити за нас, бо я сам не піду це вирішувати. Такий момент.
Ті священники, які переходять до ПЦУ, правильно чинять?
Я не беруся судити того, хто переходить до ПЦУ, бо в кожного є свої якісь причини. Називати їх розкольниками – це теж церковно-юридично неправильно, бо це швидше як самоуправство священника, тому що кожен священник, коли рукополагається, дає обітницю бути в послуху архієрея. Якщо він робить такі переходи, то він порушує обітницю, порушує цей послух, крім тих випадків, коли він сам приходить до архієрея і проситься перейти кудись. Тут питання церковно-юридичні.
Я не беруся їх ані засуджувати, ані виправдовувати. Я знаю деяких людей, які перейшли. У кожного з них були свої причини. І якщо ставити питання, як я вчинив би на їхньому місці, то це складний вибір. Насамперед моральний усередині. Якщо людина пережила Бучу, я цілком розумію, чому ця людина пішла в ПЦУ.
Чому? Ви ж кажете, що немає зв’язків з московською церквою…
Тому що не може бути осторонь від того, що там зробили росіяни. І оця невизначеність у статусі Української Православної церкви створює такий собі каталізатор, що я хочу бути конкретно в такій організації, а не в іншій.
У чому полягає невизначеність УПЦ?
Невизначеність УПЦ полягає в тому, що Собор оголосив, що вони відходять від влади патріархії московської. А більше жодних кроків далі не зробили. І от у цьому статусі – невизначеність: хто ми, як ми далі. Нас визнають як православних, але «прописки» в нас немає.
Тобто виходить, у ПЦУ є Томос, а у вас узагалі нічого немає?
У нас, в УПЦ, є Грамота про самоуправління й автономність, але ці самоуправління й автономність не визначені церковно-юридично. І це юридична колізія. Церква є, терміна немає, документ підписаний з тим терміном, якого не існує. І як цей документ сприймати? Це як ордер на квартиру, а будівництво ще на рівні фундаменту. Знов-таки, впирається все в те, що у Феофанії спершу поставили питання про вихід із будь-якого підпорядкування взагалі в принципі, з будь-яких стосунків. А далі жодних кроків не зробили. Це, якщо порівнювати з державними нюансами, наче оголосили про державний суверенітет, але Акт Незалежності не видали.
Чи є «Церква-Мати» в УПЦ?
Статус «Церква-Мати» має Єрусалимська церква. І до речі, зв’язок УПЦ з Єрусалимом є напряму. Бо в XVII столітті після підписання Брестської унії не залишилося архієрея, то саме Єрусалимський патріарх, який тут був проїздом, тоді поставив єпископів. Тобто в нас лінія йде ще з Єрусалимської церкви. Але якщо ми кажемо про кіріархальну церкву, яка главенствує, то до УПЦ важко якусь зарахувати, для нас і Константинополь є, по суті, такою кіріархальною церквою. Але з огляду на політику, яка починалася ще з XVI-XVII століть, Київську митрополію підпорядкували московській патріархії, яка потім почала насаджувати свої бачення й статути. Називати московську церкву кіріархальною не вдається, бо вона вийшла з Київської.
Спілкувалася Ірина Осташко
Фото – Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів
Запись Як і хто в Чернігові навчає на псаломників і регентів та чи є зв’язок із москвою впервые появилась ЧЕline.