Руслана Мартинюк живе в селі Бабче на Івано-Франківщині. Їй 46 років, вона мама двох синів. Старшого, Дениса, назвала на честь композитора, пам’ятник якому колись побачила у Франківську. Тоді, ще вагітною, вона й уявити не могла, що одного дня сама думатиме про пам’ятник для своєї дитини. І що цей пам’ятник доведеться замовляти без могили, без тіла, без можливості попрощатися.
Денис загинув 23 березня 2022 року під час бойового завдання на Донеччині. Йому був лише 21 рік. Він командував розвідкою, а в останньому бою, за свідченнями побратимів, загинув, допомагаючи пораненому побратиму. Самого Дениса досі не повернули рідним. Офіційно росія не підтвердила його перебування в полоні, а українські установи продовжували вважати його зниклим безвісти. У 2024 році суд визнав військового загиблим.
Руслана досі чекає. У неї немає місця, куди можна прийти з квітами й сказати синові, що мама поруч. Натомість є спогади, вірш, написаний крізь біль, і бажання зберегти пам’ять про Дениса так, щоб про нього знали й через десятиліття.
Названий на честь композитора
Денис народився 1 січня 2001 року. Він став першим немовлям нового тисячоліття у своєму районі. Руслана дуже хотіла сина, і коли під час вагітності їй повідомили, що буде хлопчик, вона їхала Франківськом та побачила пам’ятник композитору Денису Січинському. Так і вирішила назвати дитину.
“Я тоді подумала: це ж як треба заслужити, щоб пам’ятник був? Навіть не думала, що колись згадуватиму про це”, — розповідає жінка.
Тоді це була лише випадкова думка, одна з тих, які проминають і забуваються серед щоденних турбот. Руслана ще не знала, що через багато років повернеться до неї знову — вже з іншим змістом і зовсім іншим болем.
Денис ріс здібним хлопцем. Добре навчався, любив точні науки, займався спортом. Мати згадує його сильним, активним, сповненим енергії. Вони любили разом їздити на море — це одна з тих простих сімейних радощів, які згодом стають особливо дорогими, бо їх уже неможливо повторити.
Після школи Денис вступив до Фахового коледжу електронних приладів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Обрав комп’ютерну інженерію. Згодом продовжив навчання за цією ж спеціальністю в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника.
“Він сказав, що буде війна“
У листопаді 2021 року Денис підписав контракт із Національною гвардією України. Навчання не полишав: його відпускали на іспити. Мамі пояснював, що все робить свідомо.
“Він сказав, що буде війна, потрібно захищати країну. І зараз потрібно підготуватися”, — пригадує Руслана.
Вона не хотіла, щоб син ішов служити, але розуміла, що рішення він уже ухвалив. Денис запевняв, що хвилюватися не варто.
20 січня 2022 року Руслані наснився дивний сон. Велика тачка, повна пшениці. Жінка прокинулася з тривогою.
“Я думаю: як же я буду плакати, якщо мені так багато пшениці приснилося”, — згадує вона.
Того ж дня Денисові повідомили, що 2 лютого їхній підрозділ вирушає на схід. Синові був 21 рік. Мамі він сказав, що їде на навчання.
24 лютого почалося повномасштабне вторгнення. Спочатку Денис повідомив, що перебуває в Києві. Руслана передавала для нього посилки через волонтерів, які доправляли допомогу військовим. Та одного разу почула, що передачі везуть у Мар’їнку. Тоді вона зрозуміла, що син на передовій.
Останню посилку Руслана передала на Покровський напрямок. У середу вона дісталася місця призначення. Але Денис уже не виходив на зв’язок.
Дзвінок, після якого настала тиша
Остання розмова матері із сином відбулася 22 березня, близько п’ятої години вечора. Денис телефонував із чужого номера — власного телефона в нього вже не було.
«Мамо, я живий», — сказав він тоді.
Руслана запам’ятала ці слова. Вони залишилися з нею на роки.
Після тієї розмови жінка ще багато разів телефонувала на той номер, але більше ніхто не відповідав.
Наступного дня, 23 березня, о п’ятій вечора Денис загинув.
“Я про це знала, бо відчула, що то вже все. Пам’ятаю, як щось вискочило з грудей”.
Відтоді минули роки. Та для Руслани час ніби розділився на життя, у якому Денис був поруч, і життя, у якому вона щодня намагається зрозуміти, як жити без нього.
Останній бій
23 березня 2022 року Денис виконував бойове завдання. Він був командиром розвідки. Їхній підрозділ опинився в нерівному бою: по військових били танки й артилерія.
Один із хлопців дістав важке поранення — йому відірвало ногу. Коли з’явилася можливість відступати, хтось мав повернутися за пораненим. Один із бійців зголосився забрати товариша. Та Денис зупинив його.
«Ти не донесеш, я піду», — сказав він.
Руслана переказує те, що згодом дізналася від побратимів. Денис пішов по пораненого, але осколок розірвав йому живіт. Хлопець, який був поруч, вижив. Саме він пізніше розповів матері про останні хвилини життя сина.
“Він у нього на руках віддав дух”, — тихо каже Руслана.
Спочатку їй казали, що військові просто не повернулися з бойового завдання. Це був початок повномасштабної війни, інформації бракувало, а зв’язок із передовою часто зникав. Мати чекала, що син зателефонує. Вірила, що він повернеться разом з іншими. Через тиждень побратими повернулися. Дениса серед них не було.
Надія ще жевріла. Руслана хотіла вірити, що син живий, що він десь є, що його можна знайти. Але хлопець, який був із ним у тому бою, сказав їй, що шансів, що Денис вижив, немає. Побратими намагалися відтягнути його, однак обстріл був настільки сильним, що забрати тіло не вдалося.
“Я тоді все одно надіялася. Бо ж як можна одразу повірити, що твоєї дитини більше немає?”, — каже ледь стримуючи сльози Руслана.
Побратими Дениса пообіцяли їй, що після закінчення війни вони разом поїдуть на те місце. Спробують знайти його, щоб мати нарешті могла поховати свою дитину.
“Він сказав, щоб я його відпустила“
Побратими свідчили, що Денис загинув. російська сторона не підтверджувала, що він перебуває в полоні. У відповідях на звернення Руслана отримувала інформацію про те, що син залишається зниклим безвісти.
Його тіло не повернули. Побратими їй повідомляли про братську могилу, де могли поховати загиблих у Мар’їнці військових. Вона також чула про обмін тілами, однак Дениса серед повернутих не було.
Зниклий безвісти — це статус, за яким стоїть не лише відсутність людини. Для рідних це ще й нескінченне очікування, коли немає могили, де можна попрощатися, а звичайні слова співчуття не здатні вмістити всього, що відбувається всередині.
Руслана зізнається, що їй було важко наважитися звернутися до суду, аби за свідченнями побратимів сина визнали загиблим.
“Я не могла на це зважитися. Мені постійно казали, що треба подаватися на суд, але я не могла”, — розповідає вона.
Одного дня на вулиці до неї підійшла незнайома жінка. Сказала, що хоче сказати дещо важливе.
“Вона каже: «До мене прийшов Ангел. І він просив вам сказати, щоб ви відпустили його. Йому треба йти виконувати інші завдання. Не плачте. Будьте таким живчиком, як завжди»”.
Руслана слухала її й не могла збагнути, звідки незнайомка знає такі слова. «Живчиком» її називав тільки Денис.
Жінка не хотіла йти, доки та не пообіцяє замовити службу за упокій Дениса. Саме тоді наближалися треті роковини його загибелі. Мати не змогла відповісти вголос. Не мала сили щось сказати. Але подумки пообіцяла, що замовить службу й спробує відпустити сина.
“А потім вона сказала, що тепер він може йти, бо я пообіцяла відпустити його. Хоча я їй нічого не казала”, — згадує Руслана.
Хто була та жінка, вона не знає. Не може пояснити й того, як незнайомка назвала її словом, яке належало тільки їм з Денисом. Але після цього Руслана таки подала до суду документи, які вже давно були підготовлені. На засідання не пішла, натомість письмово повідомила, що визнає свідчення побратимів. 25 січня 2024 року суд визнав Дениса загиблим.
Це рішення не повернуло тіло й не дало можливості поховати сина. Але відкрило шлях до вшанування його пам’яті.
“Якщо зниклий безвісти, то немає банера. Нічого для таких немає. Вони забуті”, — каже Руслана.
Відпустити — не означає забути. Не означає перестати любити, перестати чекати чи викреслити зі свого життя ім’я, яке колись обирала з такою радістю. Відпустити — дозволити собі жити далі, не зраджуючи пам’яті про сина.
Тепер банер із фотографією Дениса є у Франківську, ще один встановили біля школи в рідному селі. Щороку в Бабчому організовують забіг пам’яті на його честь.
“Я досі тебе чекаю“
Руслана розповідає, що час без Дениса відчувається пустим і нестерпним. Вона зачитує вірш. У ньому — чотири з половиною роки чекання, сни, пошуки, відсутність могили й материнська любов, якій не вистачає місця в звичайних словах.
“Я досі тебе чекаю“
Чотири з половиною роки минає,
А серце не вірить: тебе вже нема.
Матуся щодня біля дверей виглядає,
Бо вірить — повернешся, рідна душа.
Ти десь там, синочку, далеко від дому,
Де вітер над степом колише траву.
Я кличу тебе у вечірню тишу,
І кожної ночі тебе я чекаю.
Немає могили, куди я прийшла б,
Щоб квіти покласти й тихенько сказать:
«Синочку, я поруч… матуся прийшла…»
Та мушу лиш небо про тебе питать.
Чотири з половиною роки — без тебе,
Чотири з половиною — пошуки й сни.
Я вірю: почуєш мій голос із неба,
Бо матері серце не знає межі.
Я буду чекати, синочку, допоки
У грудях матусине серце живе.
Ти мій назавжди — крізь роки і дороги,
Моя найдорожча любов неземна.
І навіть коли вже посивіють скроні,
Я буду молитися тільки за те,
Щоб доля вернула тебе мені, сину,
Хоч вітром, хоч сном… хоч у спогадах — все.
Пам’ятник
Руслана замовила пам’ятник для Дениса ((ред. В Україні діє закон, який дозволяє проводити урочистий ритуал прощання та віддання військових почестей військовослужбовцям, чиї тіла не вдалося повернути або знайти (наприклад, зниклим безвісти, оголошеним судом померлими). Верховна Рада України ухвалила цей законопроєкт (№15029) 14 травня 2026 року, а президент Володимир Зеленський підписав його 4 червня 2026 року). Хоче, щоб це була скульптура на повний зріст.
Пам’ятник вона хоче залишити відкритим — коли тіло Дениса повернуть, у матері має бути можливість поховати його.
Руслана хоче, щоб про Дениса пам’ятали не лише сьогодні. Щоб через роки люди зупинялися біля скульптури, читали його ім’я й знали, що він був. Був сином, братом, другом, командиром. Був людиною, яка не залишила пораненого побратима в останньому бою.
“Поки є рідні, про нього будуть пам’ятати”, — говорить Руслана.
Вона знає, що жоден пам’ятник не поверне сина додому. Не замінить його голосу в телефоні, спільних поїздок чи розмови, у якій можна розповісти одне одному все. Але пам’ять — це те, що вона може зробити для Дениса тепер.
The post “Я досі тебе чекаю”: історія франківки Руслани Мартинюк, яка четвертий рік шукає сина, загиблого на війні (ФОТО) appeared first on Galka.if.ua.