Я постійно читаю історії інших бердянців і нарешті наважилась поділитися своєю. Мене звати Олена, і зараз я не маю постійного місця проживання. Я – людина без рідних поруч, без щоденної рутини, звичного побуту та спокійного розміреного життя.
Я виїхала з Бердянська ще в юному віці – поїхала вчитися до Києва на видавничу справу. Планувала назавжди осісти в столиці, адже закохалася в це місто з першого погляду. Мені подобалися його історичні та сучасні будівлі, затишні вулиці, неспокій мегаполіса, тусовки та життя, що вирувало тут і вдень, і вночі.
Початок повномасштабного вторгнення застав мене в гостях у подруги в Бучі. Тоді нам дивом вдалося вибратися з міста живими. Мабуть, саме там я пережила найглибшу травму: бачила розстріляні тіла посеред вулиць, багато крові та сліз, наляканих і безсилих людей, які ховали своїх рідних просто біля будинків. Згадувати це неймовірно боляче навіть через роки.
Здається, тоді в мені назавжди щось зламалося.
Ми з подругою змогли виїхати на захід України, і після того я жодного разу не наважилася повернутися до улюбленого Києва. Від самої думки про нього серце стискається від болю, а пам’ять накривають тривожні спогади.
Лікувати душу я поїхала за кордон. Вирішила мандрувати світом у пошуках нового дому. На щастя, я працюю графічною дизайнеркою онлайн, тому ніколи не була прив’язана до офісу і маю стабільний дохід. Цього цілком вистачає, щоб забезпечити собі комфортне життя будь-де.
Спочатку я поїхала до Чорногорії, в місто Будва, що розкинулося на березі Адріатичного моря. Тоді я вирішила, що маю жити біля води. Моя азовська душа як ніколи цього потребувала. Зізнаюся, мені було напрочуд затишно в цій країні, і навіть з’явилися думки залишитися там назавжди. Але це була лише перша зупинка, і всередині постійно жевріла думка: а раптом мій справжній дім ще попереду?
Так мене і затягнуло у цей вир безкінечного «а раптом». Вже майже п’ять років я невпинно подорожую світом, намагаючись віднайти те втрачене відчуття дому. Я об’їздила пів Європи, але ніде не залишалася надовго. Найбільше часу проводила в містах біля моря – вода завжди мене притягувала. Нині я зупинилася в Португалії та відкрила для себе океан. Проте оте «а раптом» досі не дає мені спокою. Я й зараз запитую себе: а раптом дім ще попереду? Комусь таке життя може здатися казкою, але я виснажена постійними пошуками свого місця на цій землі. Куди б я не приїхала – я в гостях, а не вдома. Тут немає друзів, я роками не бачила рідних, у мене немає свого постійного куточка, та й особисте життя поки поставлене на паузу. Але це «а раптом» змушує рухатися далі.
Бо як не старайся знайти дім деінде, він не біля Адріатичного, Середземноморського, Балеарського моря чи Атлантичного океану – він біля Азовського. Моє «а раптом» зможе затихнути лише тоді, коли я знову зможу купити квиток до рідного Бердянська.
@@https://www.brd24.com/news/znayshla-sebe-u-frantsii-pislia-vtrat-vyprobuvan-ta-rozluk-istoriia-berdianky-maryny.html@@