– Як Сергій опинився на фронті, я завела щоденник. Записувала, коли вирушав на нуль, коли повертався. Тепер перечитую й плачу, – каже жителька Гайворона Валентина Гринюк, син якої, Сергій, добровольцем приєднався до Третьої окремої штурмової бригади, воював на Харківщині, загинув 43-річним. Розповідаючи про нього «Україні-Центр», вона знову плакала.
Це розповідь про чоловіка, який у лиху для країни годину знайшов своє призначення у війську. А до того понад сорок років не мав ніякого стосунку до армії, навіть строкової не служив.
Народився Сергій Гринюк 25 травня 1982 року в Гайвороні. Мати – кухарка, батько (помер двадцять років тому) – водій. Хлопчина вдався майстровитим, школярем охоче випилював лобзиком фігурки з фанери. Захоплювався боксом, атлетикою. Почувався відповідальним за брата, молодшого на півтора року. Дізнавшись, що Олег тягнеться до цигарки, дав йому прочуханки. Вивчився Сергій на столяра, а знаним майстром став в іншому ремеслі – ремонті й виготовленні взуття.
– Якось мій чоловік почув від знайомого шевця, що тому потрібен помічник, – пам’ятає Валентина Гринюк. – Чоловік порадив нашого старшого сина. Майстер не все й показував Сергієві, він сам навчився. Такий, як я. Нема такої роботи, яку не робила б. Ми купили Сергієві кіоск на ринку, він оформив підприємництво. З 2005 року працював шевцем, поки й не уклав контракт з Третьою штурмовою. Такого, як він, майстра – пошукати. І ремонтував, і шив взуття. Бачили б ви його вироби! Замовлень багато було, і він часто затримувався в своєму кіоску до ночі. А вранці – на роботу. Заробляв добре. Побудував гарний будинок. Сім’я не знала нестачі ні в чому. Діти для нього понад усе були. Ані незабаром чотирнадцять виповниться. Сашко – на рік молодший.
У грудні 2024 року Сергій уклав контракт про службу в Третій окремій штурмовій бригаді.
– Мені своє рішення пояснив так: «Мамулечко, подивися, скільки чоловіків воює. Є й багатодітні. А скільки загинуло…» Він до мене так зазвичай звертався: «Мамулечко».
Валентина Гринюк розповідає, що невдовзі після укладення контракту син у складі групи швидкого реагування Третьої окремої штурмової групи (частина А 4638) уже виконував бойові завдання на Харківщині.
– Уперше на нуль Сергій вийшов третього січня. Через кілька днів повернувся й зателефонував: «Мамулечко, я живий». Я запитала, чи всі з його групи повернулися. Сергій сказав, що двоє не повернулося, і обидва – бувалі бійці, довго воювали. За вдале виконання завдання командир йому подяку оголосив. Син гордився, що воює в Третій окремій штурмовій. Казав: «Мамулечко, сюди не всіх беруть. Ніхто з нас не п’є, не курить». Хвалив Білецького. Розповідав, яка в них дисципліна, з якою увагою до них ставиться командування, яке добре матеріальне забезпечення. Через відеозв’язок показував мені ящики з продовольством. Риба, м’ясо, взимку – свіжі помідори. А готувати їм треба було самим. Сергій як повертався з нуля, питав у мене, як смачненьке приготувати. Акуратний, чистьоха. У приміщенні, де мешкали між бойовими завданнями, – лад, чистота, в капцях ходили.
10 лютого Сергій знову вирушив на нуль. Перед тим подзвонив: «Мамо, повернуся». Життєрадісний, усміхнений. Через кілька днів зателефонував, розповів, як з побратимом дивом не загинули. Це сталося 13 числа. Удвох ішли, і перед ними вибухнуло. Обох відкинуло в озеро. «Мамулечко, добре, що води було тільки по шию. Якби було глибоко, не вибралися б, спорядження ж важке. Я як вибрався, нащупав хрестик і поцілував». Того хрестика я йому дала, коли вирушав у військо. Не вірила, що він не зазнав поранення, просила показати руки, ноги. «Мамулечко, я цілий. Й осколочком не зачепило». Бог їх вберіг. Застудився Сергій тоді, хриплим голосом говорив. Іншого разу розповів: «Мамо, уяви. Ми уп’ятьох вискочили з БТРа, а над нами – шість дронів. Як зайці бігали, відстрілювалися. В полі, з важелезними рюкзаками. Всі живі залишилися». Це було в березні. Все в мене записане в щоденнику. Я його завела, як Сергій пішов воювати.
У квітні його відрядили навчатися на бойового медика. Я, почувши про це, здивувалася. А син: «Мамо, не уявляєш, скільки я витягнув поранених і вбитих». Він хотів залишатися з хлопцями, але Білецький наказав навчатися. Повернувся із сертифікатом, бездоганною характеристикою. Його в підрозділі чекали. Отримав машину, вивозив нею поранених і загиблих. Хвалився: «Мамо, я такий досвід здобув! Навчився і крапельниці ставити. І тебе лікуватиму. Щоб не хворіла». Замотався він там. Казав: «Мамо, я вже пожив, є двоє дітей. Жаль, коли гинуть зовсім молоді, в сини мені годяться. Цвіт нації». Не шкодував про свій вибір. Не збирався залишати службу й після війни. Знайшов в армії своє призначення. Йому двічі чи тричі пропонували відпустку. Відмовлявся. У них на фронті – своє життя. Один за одного. Востаннє ми поговорили 30 травня. «Іду на нуль, – попередив. – Мамулечко, все буде добре». І не повернувся. Загинув четвертого червня поблизу села Новий Мир Ізюмського району.
Привезли його в Гайворон. Я пішла на впізнання. Показали мені обличчя. Я заплакала: «Ти ж казав, все буде добре…»
Кулеметника третього штурмового відділення штурмового спеціалізованого взводу четвертої спеціалізованої штурмової роти штурмового батальйону військової частини А 4638 Сергія Гринюка поховали в Гайвороні. З почестями, як героя. Попрощатися з прийшло багато людей. Міський голова Роман Волуйко, взявши слово, сказав, що знає, як цінувало Сергія Гринюка командування.
– Чи не щодня ходжу на кладовище. Іноді здається, ніби і похорон, і все, що було після похорону, – це сон. Ніби Сергій – живий, незабаром приїде додому, – сказала крізь сльози мати.