<p>Регіон Емілія-Романья розташований на півночі Італії. Тут є невеличка сільська місцина під назвою Барко-ді-Бібб’яно, у якій проживають близько трьох тисяч мешканців, що запевняють: саме тут народилися пармезан і традиція італійської м’ясної нарізки. </p> <p>Такою традицією мешканці Барко-ді-Бібіано завдячують Арістодемо Леончіні — італійському підприємцю, який не вигадав нічого нового, а навпаки, вправно робив і зберігав старе. У 1918 році Леончіні заснував ремісниче підприємство з виробництва м’ясних делікатесів, які пізніше назвуть гастрономічним терміном «шаркутері» (м’ясні нарізки). </p> <img alt="" height="399" src="/static/ckef/img/2026/10/bzh_logo-aristodemo-leoncini-2.jpg" width="700" /> Перший логотип Aristodemo Leoncini із зображенням фабрики в Барко (Реджо-Емілія), де у 1918 році розпочалося виробництво м'ясних делікатесів. Зображення: Leoncini <img alt="" height="816" src="/static/ckef/img/2026/10/bzh_leoncini_01.jpg" width="1926" /> Арістодемо Леончіні та працівники першого виробництва компанії в Емілії-Романії, 1918 рік. Фото: Leoncini <p>За 30 років Арістодемо Леончіні став патріархом маленького Барко-ді-Бібб’яно — його фабрика забезпечувала роботою місцевих. Ставши на ноги тут, він пішов далі — до Кола-ді-Лацізе, поселення неподалік Верони. У 1948 році Арістодемо отримав пропозицію стати консультантом. «У ті часи ухвалити таке рішення, залишити рідну землю й місце, де робив перші кроки, було дуже непросто. Але амбіції та великий ентузіазм до своєї справи спонукали синьйора Леончіні піти на це, залишивши рідний Барко-ді-Бібб'яно, та переїхати до Кола-ді-Лацізе», — продовжує розповідь Марко Менегіні, керівник відділу експорту компанії Leoncini.</p> <img alt="" height="548" src="/static/ckef/img/2026/10/bzh_leoncini_logo.jpg" width="672" /> Фірмовий герб Leoncini із двома левами та девізом Qualitas Quae Delectat («Якість, що дарує задоволення»). Зображення: Leoncini <p>Наприкінці 1940-х Леончіні разом із синами Елізео, Маріо та Серджіо стали партнерами компанії Salumificio Del Garda. А вже 1959 року родина Леончіні стала єдиним власником компанії. Свою фамільну назву, за якою її знає весь світ, вона отримала у 1960 році. </p> <p>Друге покоління Леончіні очолив один із синів Арістодемо — Елізео. У той час бренд Leoncini набирав оберти, ведучи експорт своїх основних продуктів: мортадели, вареної шинки, панчети та в’яленої пармської шинки. Згодом портфель компанії розширився: додалися панчета, спек (сиров’ялена підкопчена шинка зі свинячого окосту), коппа (м’ясна нарізка зі свинини), дзампоне (фаршировані свинячі ніжки) та котекіно ді Модена — варена свиняча ковбаса. Так із виробника традиційних сільських продуктів Leoncini піднявся до вищих ешелонів гастрономії. </p> <p><img alt="" src="/static/ckef/img/2026/10/bzh__leoncini_1.png" /></p> <p>У 2003 році відбулася чергова передача родинної естафети: компанія Leoncini опинилася в руках двох синів Елізео Леончіні — Паоло і Джанфранко, які вводять у курс справи вже своїх дітей. Вони управляють трьома заводами Leoncini: перший, разом із штаб-квартирою, розташований у Кола-ді-Лацізе, другий — у Лангірано, а третій — у провінції Сан-Даніеле-дель-Фріулі. Загалом на підприємстві працює 150 робітників та менеджерів, які безпосередньо залучені в компанії.</p> <p>«Ми — ремісниче підприємство, значною мірою засноване на ручній роботі, — каже Марко Менегіні. — Я бачу, як компанія керуватиметься представниками п’ятого та шостого поколінь, що поділятимуть таку саму філософію і підхід до справи, як і ми зараз».</p> <p>Партнер матеріалу</p> <p> </p> <p><img alt="partner" height="263" src="/static/ckef/img/2026/10/bzh_silpo_vlasniy_import.png" width="255" /></p> <p> </p> <p>Власний імпорт від «Сільпо» не лише привозить на полиці супермаркетів італійські, японські чи американські продукти — він відкриває традиції та звертає увагу на виробництва, що працюють уже кілька поколінь. Коли ми почули про виробників ковбас Citterio (тут і тут), Marchisio (тут) та Leoncini (тут), одразу згадали Тоні Сопрано. Він би зацінив, зацініть і ви, ragazzi!</p> власний імпорт <p> </p>