Тривають заходи в межах 23-го Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA в Запорізької області.
Фільми, обрані для цьогорічної програми (доступної на https://travelling.docudays.ua/films/), спрямовані на порозуміння суспільства. Спільний перегляд, коли нічого не відволікає від занурення крім можливих повітряних тривог, обговорення вражень та емоцій, коментарі спікерів та експертів, кваліфіковане ведення події координаторкою Ларисою Головко – всі складові Docudays UA, за великим рахунком, спрямовані на пошук відповідей на болючі питання сучасності.
Надзвичайно складним стало обговорення 14 жовтня документального короткометражного фільму «Сиквела» української режисерки Алли Мітюкової в Укритті Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки.
Сиквела – те, що йде слідом за тим, що сталося
Є у цієї назви й медичний контекст. У медицині цим терміном називають хронічний стан, патологію або негативний наслідок, який є прямим результатом перенесеного раніше гострого захворювання або травми.
Сюжет і події на екрані виглядали попри трагізм оптимістично. Українського військового рятують бойові медики після важкого поранення.
Надзвичайно виразне обличчя героя, який, долаючи біль, звільняє поранене тіло від одягу, приймає знеболювальний укол… На екрані в пришвидшеному темпі тривають заходи порятунку. Попри кров, розуміння, наскільки безумовно трагічними є наслідки поранення, – приходять не одразу.
Та боєць втрачає ногу, практично повністю.
Він проходить реабілітацію у світлому та сучасному приміщенні центру, подалі від війни.
Ми бачимо його на протезі, бачимо, як він за підказками тренера робить вправи, вчиться жити у новій для нього якості, болючій для молодої та сильної людини. Плаває, навантажує м’язи, стрибає на одній нозі – грає з донькою в баскетбол.
Він спортивний та сильний. У нього родина, любляче ставлення якої до нього глядачі читають навіть у секунді обіймів. Та навіть у посмішці очі героя не сміються…
Крихти світла треба плекати у собі
Обговорення розпочала онлайн сама режисерка Алла Мітюкова.
Її короткометражні документальні фільми «Будинок №359» та «Оазис» відзначені конкурсом «Ліфт» від hromadske.ua у 2023 та 2024 роках. Демонструвалися на українських та міжнародних фестивалях. Стрічка «Секвела» вже має нагороду 16-го Одеського міжнародного кінофестивалю у секції Work in Progress. Наразі Алла працює над своїм першим повнометражним документальним фільмом «Дозвіл на проживання». У своїх проєктах Алла досліджує людську вразливість і трансформацію, спричинену переломними життєвими випробуваннями.
Режисерка розповіла історію створення фільму: “Те, що ми знайшли Сергія, головного героя, трапилося доволі випадково і доволі інтуїтивно. Та мене захопило і надихнуло його життєствердне ставлення до того, що з ним відбувається, його певний оптимізм, який він носить в собі, його бачення майбутнього і свого життя.
Ця історія подолання травми для мене і для нашої команди стала доволі надихаючою. Ми спостерігали за Сергієм та знімали протягом року. Їздили до нього в госпіталі і реабілітаційні центри, в яких він перебував, – у Львові, а також у протезному центрі у Вінниці. Ми фільмували його історію подолання травми і повернення до сім’ї після тривалого часу відсутності вдома”.
Алла зауважила, що тим, що його рухало, головною метою, було бажання якомога скоріше повернутися додому, до близьких.
Це відчутно у фільмі, і це стало позитивним акцентом в обговоренні згодом.
Сергій став для знімальної групи уособленням світла, деякого балансу під час безладу сучасного життя.
“Всі ми знаходимось зараз в доволі непростих умовах. Але я маю надію, що ця історія вплинула на вас так само, як вплинула на нас. Що ви також отримали якусь крихту світла, яку маємо зберегти і плекати в собі… Як дитину, яка спонукає нас робити те, що ми робимо, і творити те, що ми хочемо”, – сказала пані Алла.
Фільм нетривалий, всі події поранення та реабілітації вкладаються практично у півгодини.
А от розмови в Укритті ЗОУНБ більше ніж дві години. Під час панельної правозахисної дискусії «Додому. Щоб жити» говорили про повернення військових до цивільного життя після поранень, права ветеранів на гідне життя, відновлення та доступ до необхідної підтримки.
Бо досвід перебуванні у реальності – а наше місто практично з перших днів повномасштабного вторгнення перебуває в небезпечній близькості від лінії фронту – не дає ілюзій думати, що ця історія не унікальна у своїй навіть відносній позитивності.
До розмови долучилися Ольга Червінська, адміністраторка Центру ветеранського розвитку Запорізької області, драматургиня та психологиня; Михайло Пиріг, керівник «Ветеран Про.Запоріжжя» та ГО «Запорізька міська організація ветеранів АТО»; Сергій Лаврик, ветеран війни, захисник України. До речі, минулого жовтня в Запоріжжі на сцені Центру культурних послуг «Титан» була представлена вистава «НЕСКОРЕНІ». Створена вона на основі документальної п’єси Ольги Червінської «Листи з фронту», складається з реальних листів, повідомлень та історій запорізьких військових. На сцену «Титану» та інших майданчиків виходили ветерани та захисники (серед них і Сергій Лаврик, який завітав на перегляд Docudays UA). Ця подія рік тому стала відритою книгою про душевний стан військових у повсякденні боїв.
Накопичилася втома. Побільшало обстрілів, поранень і втрат. І про це говорили учасники перегляду «Секвели». Говорили й про психологічне виснаження, й про труднощі адаптації, потребу в доступній фаховій допомозі та підтримці родин воїнів.
Та попри визнання численних прогалин у державній політиці щодо реабілітації ветеранів, учасники показу та обговорення поступово, за допомоги збалансованої думки експертів дійшли згоди.
Важливим аргументом прозвучали слова громадської діячки Наталії: “Те, що ми бачимо в фільмі, це позитивний результат. Але тут не показано, скільки страждань, скільки болю переживає як сама людина, так і близькі. Бо йде це дуже страшно. І, дійсно, таких щасливих випадків, на жаль, мало. Та цей фільм мають бачити ”.
Теплом та внутрішньою силою зігріло усіх бажання волонтерки, жінки з тривалим досвідом переселення – Інни – обійняти ветерана Сергія, в якого накопичився досвід неуваги та байдужості довкола.
Повагу та бажання дякувати викликала розповідь медикині Ольги. Учасниця першої хвилі війни, коли вона рятувала військових на передовій, ця жінка продовжує рятувати військових своїм щоденним служінням, у хірургічному відділенні.
Попри надскладне обговорення, учасники завдяки Ларисі Головко впорались із задачею.
Єднаймося заради вирішення задачі вижити у війні, не втратити людяність, тримати співчутливою рукою одного.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та Анастасії СМІРНОВОЇ, ЗОУНБ