Для мешканців Херсонщини Гола Пристань завжди асоціювалася з Фестивалем кавуна та “Купальськими зорями”, красивою набережною, сплавами на байдарках, рибалкою на Конці, світанками та заходами сонця в дельті Дніпра. Таким місто було до повномасштабного вторгнення. Бо росіяни зробили все, щоб воно зараз повністю відображало термін “окупація”: нестача продуктів, відсутність світла та тепла, повна інформаційна блокада.
До повномасштабного вторгнення у Голопристанській громаді проживали 34,4 тисячі людей. Нині, за орієнтовними підрахунками, залишилося до 6 тисяч мешканців, із них близько 1600 — безпосередньо в Голій Пристані. Серед тих, хто досі перебуває в окупованій громаді, — 300 дітей, з яких 45 проживають у самому місті.
“Повну картину життя в Голій Пристані зараз відтворити вкрай важко, — розповідає очільниця Голопристанської міської військової адміністрації Світлана Лінник. — Ми її буквально по шматочках збираємо через закриті канали звʼязку, завдяки місцевим та їх родичам, яким вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Але й те, що вдається дізнатися, свідчить про глибоку і системну гуманітарну кризу”.
Світлана Лінник говорить, що будні містян зараз полягають виключно у виживанні. Вулиці Голої Пристані та інших сіл громади практично порожні, оскільки люди намагаються не виходити із власних осель без нагальної потреби. День починається на світанку — з приготування їжі на подвір’ях і спроб дізнатися хоч якісь новини. З 8-10 ранку місцеві намагаються виходити на маленький стихійний риночок, де можна бодай щось придбати чи обміняти.
“Знаю літнього чоловіка, який ще після підриву Каховської ГЕС втратив все своє майно, але лишився в місті, щоб доглядати за хворою матір’ю. Цього року вона померла, і він лишився зовсім один. Щоранку він варить кашу на кабиці у дворі. Єдина відрада для нього — оцей стихійний риночок, де він може бодай словом перекинутися із людьми, купити хліб чи молочне від селян, яке рідко вдається завезти в місто. Раз на тиждень він ще намагається знайти зв’язок і заспокоїти доньку, яка виїхала — сказати їй, що живий. Найкраща звістка для родичів цих людей – коли вони їм кажуть: “В нас тихо”. Один день тиші – це ще один день життя”, — говорить пані Світлана.
Понад девʼять місяців в Голій Пристані повністю відсутнє стабільне електропостачання. Газу немає понад 15 місяців. Через знеструмлення також заблоковані водогони, тому єдиним джерелом води для людей залишаються ручні помпи. Життєзабезпечення міста фактично повернулося на століття назад: люди готують їжу на відкритому вогні, вуличних печах-кабицях або з допомогою газових балонів. Останні перетворилися на дефіцитний і майже недоступний товар, оскільки вартість одного балона сягає 15 тисяч рублів. Без світла, звичайно, не працюють холодильники, тому містяни купують і готують їжу мінімальними порціями — лише на один-два дні, консервують або солять про запас.
Надскладним завданням стала також заготівля дров та вугілля на зиму, тому що доставку палива з інших населених пунктів блокують постійні мінування, брак коштів та прицільні атаки російських дронів на автошляхах. Купити дрова на місці більшості не під силу — ціна за один легковий причіп стартує від 22 тисяч рублів. Заготовляти деревину самостійно також небезпечно — окупанти мінують лісові масиви.
В громаді ще працюють кілька крамниць, але полиці там напівпорожні. Найнеобхідніші продукти зрідка привозять велосипедами та мопедами приватні підприємці з навколишніх сіл. Ціни, звичайно, — колосальні.
“Це чітко видно, якщо порівняти ціни в окупованих населених пунктах: за 20 літрів бензину в Новомиколаївці просять 5 000 рублів, тоді як у Голій Пристані — від 8 000 рублів; буханка хліба в Скадовську коштує 80-100 рублів, а в Голій Пристані — вже 180 рублів; кілограм м’яса в Голій Пристані стартує від 1 000 рублів”, — говорить Світлана Лінник.
Люди намагаються вижити, вирощуючи власні овочі, що теж цьогоріч дуже ускладнилося відсутністю поливу. Аби не померти з голоду, багато хто погодився на виплати від окупаційної влади — пенсії чи так звану “соціальну допомогу”. Раніше їх по домівках розносили поштарі, однак зараз цього вже немає. Як зазначає пані Світлана, росіяни встановили жорсткі графіки виплат із прив’язкою до конкретних населених пунктів. Крім того, тим, хто не отримував гроші протягом двох місяців, доведеться оформлювати їх заново, для чого потрібно самотужки діставатися до Скадовська.
Якщо їжею місцевим ще якось вдається себе забезпечити, вирощуючи овочі, обмінюючись чи вихоплюючи продукти, коли їх вдається завезти, то з медициною ситуація катастрофічна. Медичної інфраструктури немає, лікарів також. Для консультації з медиками чи госпіталізації потрібно шукати транспорт та їхати до Скадовська, Бехтер, Залізного Порту чи навіть Криму. Через заміновані дороги, ворожі блокпости та постійні перевірки цей шлях є довгим та небезпечним, а зважаючи на відсутність грошей — для більшості неможливим.
“Нещодавно в місцевій групі благали допомогти пораненій десятирічній дитині, шукали бодай якийсь транспорт, який би міг підвезти її на “Журавель”, де її вже могла б забрати швидка допомога. Ще раніше дорогою до Нової Збур’ївки на міні підірвалися цивільні люди — допомогти не було кому, швидку викликати було неможливо. Люди просто померли”, — зазначає пані Світлана.
Нині в Голій Пристані ще працює одна аптека, куди зрідка завозять медикаменти. Це, за словами очільниці МВА, базові препарати. Такі життєво необхідні ліки як інсулін, препарати від тиску та для серця доставляються нелегально за величезні гроші або через волонтерів.
Український мобільний зв’язок та інтернет в громаді повністю заблоковані. Російські оператори працюють із постійними перебоями, а окупаційні спецслужби суворо контролюють і фільтрують трафік. За відсутності ж енергопостачання зв’язок стає майже недоступним. Через постійні блекаути людям також доводиться економити заряд акумуляторів, а щоб підживити телефони, вони ходять до сусідів, які мають генератори.
“Щоб зателефонувати рідним на підконтрольну Україні територію чи за кордон люди шукають спеціальні точки: пагорби, дахи висоток або околиці міста, де ще “пробивається” слабкий сигнал. Через перевірки телефонів на блокпостах багато хто боїться навіть відкривати українські новини. У місті панує інформаційний вакуум, а будь-які звістки передаються переважно усно — з вуст у вуста, на свій страх і ризик”, — говорить Світлана Лінник.
Виїзд із Голої Пристані, за її словами, теоретично можливий, проте дорогий та ризикований. Прямих гуманітарних коридорів немає. Аби перетнути блокпост, обовʼязковою є наявність російських документів. Так само унеможливлена доставка гуманітарної допомоги – окупанти повністю заборонили на окупованих територіях діяльність міжнародних організацій, і періодично зовсім закривають населені пункти. Такі обмеження, за словами Світлани Лінник, зазвичай передують інтенсивним обстрілам з боку окупаційних військ, супроводжують проведення ротацій чи пересування ворожої техніки або ж використовуються задля прикриття цивільним населенням як живим щитом і заручниками. Ситуацію також ускладнює суцільне мінування під’їзних шляхів і постійна загроза ударів російських БПЛА та артилерії по цивільному транспорту. Додатковим бар’єром є штучні адміністративні обмеження, зокрема вимоги окупантів щодо наявності російських паспортів та спеціальних перепусток для переміщення будь-яких вантажів.
Законна міська військова адміністрація продовжує працювати у дистанційному форматі: фіксує пошкодження інфраструктури, надає мешканцям інформаційну та організаційну підтримку для безпечної евакуації — зокрема через їхніх близьких, рідних та знайомих, яким вдалося виїхати.
“Ми допомагаємо переселенцям із пошуком житла та відновленням втрачених документів, видаємо гуманітарні набори через Гуманітарні центри підтримки херсонців, а також надаємо фахову психологічну та іншу першочергову допомогу. Окрему увагу ми приділяємо підтримці дітей, які виїхали з ТОТ: з нашого бюджету виплачується по 10 тисяч гривень кожній такій дитині. Також ми задовольняємо заяви на фінансову допомогу від людей, які опинилися у вкрай важкому становищі. Звісно, бюджет громади, яка вже п’ятий рік перебуває під окупацією, є невеликим, але водночас у ньому обов’язково передбачена соціальна підтримка для голопристанців”, — говорить пані Світлана.
Очільниця МВА зазначає: цивільні, які лишаються в Голопристанській громаді радіють кожній звістці з України. 26 вересня, у 317-ту річницю заснування міста, над Голою Пристанню українські дрони пронесли прапори громади.
“Окупанти, звичайно, теж все бачили. Для них це був шок, паніка, абсолютне нерозуміння, як діяти, — говорить Світлана Лінник. — Але наші люди, які в той час стояли на місцевому риночку, не могли стримати сліз. Звичайно, вони мовчали — не могли викрикувати якісь слова чи помахати рукою — але потайки вітали один одного, плакали. Це просто ще один доказ того, що про них памʼятають і що Україна обовʼязково повернеться”.
Запис Як живе місто “Купальських зір” на п’ятому році російської окупації спершу з’явиться на Мост.