Костянтин Власенко, воїн 30-ї окремої механізованої бригади, 491 день утримував бойову позицію. Після загибелі побратима, втративши обидві ноги, він сам продовжував виконувати бойові завдання та виходити на зв’язок із командуванням. Зрештою військового вдалося евакуювати повітрям — за допомогою дрона.
Нині Костянтин перебуває на лікуванні у шпиталі. Він почувається добре та розповів свою історію виживання журналісту Юрію Бутусову.
Костянтин розповів, що до війська пішов добровільно. До повномасштабного вторгнення він працював на гірничо-збагачувальному комбінаті, керував БелАЗом у кар’єрі.
«Я ніколи не воював, не служив. Бронь була, що не пускали. Ну і я уже сам, коли ТЦК начало ловить хлопців з мого підприємства на коксохімі, я сам під’їхав на машині і виклянчив повістку», — розповідає військовий.
Згодом Костянтин потрапив на бойову позицію «Вертун». Це була бетонна дренажна труба, посередині якої військові зробили отвір та облаштували укриття. Конструкція дозволяла вести спостереження у двох напрямках.
Перед цим на позицію заступив його побратим, який щойно повернувся з відпустки. Однак під час отримання провізії він наступив на протипіхотну міну «Пелюстка» та дістав тяжке поранення ноги.
«Він заступив, ну, неудачно по посилку пішов, провізію кинули, не замітив лепестка, попав на лепесток, відірвало йому пальці, стопу. І мені прийшлося іти на евак 2 червня за ним, його евакуювати і замість нього 3 червня я вже заступити на «Вертуна», — каже військовий.
На цій позиції Костянтин провів 10 місяців. У бетонній трубі було настільки тісно, що навіть нормально сісти було складно. Водночас військові поступово розширювали укриття, облаштовували додаткові місця та проводили інженерні роботи.
За словами військового, на позиції вони навіть облаштували невелику кухню, де могли готувати їжу.
За весь цей час Костянтина намагалися замінити, однак військові не змогли дістатися до позиції, загинули. Згодом вирушили ще одні побратими, які мали забрати тіла загиблих, але й вони не дійшли. Після цього Костянтин попросив командування більше нікого за ним не відправляти.
«Так я краще хай один загину, чим інші далі гинутимуть», — згадує військовий.
Відхід із затопленої позиції та загибель побратима
14 лютого військові були змушені залишити позицію через затоплення укриття. Костянтин попередив про це командування.
«Ми вилізли, йшли мокрі вже. До речі, мороз тоді бахнув. То була відлига, затопило трубу. Ну, так як 10 місяців я там пробув, вже сил не було. М’язи були слабі. Хоть і казав мій командир: „Ви хоть вправи якісь там робіть, щоб якщо виходить, то бігти могли“. Яке бігти? Ніхто там бігти б не зміг. Уже я на четвереньках просто повз. І це добре, що коли ми відкатувалися, не було ворожих птахів», — каже військовий.
Щоб перепочити, Костянтин із побратимом дісталися зруйнованої школи та повідомили командуванню про своє місцеперебування. Українські дрони почали скидати їм сухі речі та провізію.
Однак згодом росіяни помітили місце скидів і почали атакувати його безпілотниками. Під час одного з ударів Костянтин дістав поранення ноги.
«Ну ноги були настільки відморожені, що я не почув даже, що щось попало. Ліву ногу мені тоді перебило. На праву ще міг ставати. Потім ще наші прилетіли, їжу скинули, я й праву ногу підвернув», — каже військовий.
Згодом під час чергового скидання продуктів його побратим вирішив дістати мішок із їжею. Саме тоді росіяни знову атакували позицію.
«Я чув, що кружляли. Я уже згуртувався, думаю зараз буде по-любому скид. І зачепило мого побратима. Я до нього, ну, крові не побачив, темно вже було. Думаю, утром подивлюся. А він: „ойой ай-ай“, а казати нічого не може. Я кажу: „Куда попало? В ногу, в руку?“. Тільки ойкає, я його до себе підтягнув», — пригадує Костянтин .
До ранку побратим помер від отриманих поранень. Він загинув 16 лютого, у день свого 50-річчя.
«У нього 16 лютого був день народження. Боженька зробив йому подарунок, забрав. Я залишився 16 лютого сам, коли уже начало світать, я його накрив. Я поняв, що тут не сильно безопасно, і мені прийшлось на цю ногу, що була підвернута, ставать, бо на ліву я вже стать не міг», — розповідає військовий.
Росіяни пропонували здатися в полон та атакували укриття
Після загибелі побратима Костянтин залишився сам. Він забрав автомат, зібрав необхідні речі та намагався знайти безпечніше місце.
Згодом неподалік пролунав вибух. Як виявилося, окупанти спочатку здійснили попереджувальний скид, а потім скинули пристрій із записом, у якому пропонували українському військовому здатися в полон.
«Запис був такий: „Братуха, мы знаем, что ты здесь. Поверь, твои товарищи тебя не спасут. Слышал взрыв? Следующий может быть в тебя. Мы не хотим тебя убивать. Поставь банку или бутылку на окно, и мы будем знать, что ты готов. И белый фонарь тебя проведет. А дальше плен, обменный фонд и домой“. А я їм: русский военный корабль… Жалко, що вони не чули. І своїм же ж передаю. Мої прилетіли, начали ВОГами кидать, щоб динамік знищити. Ну, не попали чи не знайшли. Через 20 хвилин прилетів їхній великий птах. Страшно стало», — розповідає військовий.
Костянтин згадує, що притиснувся до землі, згрупувався на лівий бік і приготувався до удару.
«Була детонація. Я думав, що я загинув, але я відчував, на зубах скрип. Я очі розплющив, було темно. Я думав, чи є зір у мене, чи немає. А ця падлюка колонка залишилася так і продовжувала кричать. Потім ще одну скинули», — каже Костянтин.
Після вибухів військовий знайшов укриття серед руїн — біля печі з чавунними решітками. Саме це місце, за його словами, врятувало йому життя під час наступного удару:
«І коли другий скид уже був, оце такий самий здоровий, посипалися кирпичі і залишилася одна конструкція із труб і кусок плити. А я вже був під цією решіткою.
То так поки мене не евакуювали, там я й жив. Мені їжу кидали, медикаменти. Я оттуда вилазив, туда залазив і вів, так сказать, бойове спостереження. Казав, де я, що чую”.
Сам собі вимушено ампутував ногу
Через тяжкі поранення та тривале перебування без належної медичної допомоги стан ніг Костянтина погіршувався. Вони сильно набрякли, почалося відмирання тканин.
Військовий розповідає, що навіть у такому стані продовжував виповзати з укриття, щоб забирати скинуті дронами продукти та медикаменти.
«Це я з розпухшими ногами лазив за посилками забирав. Я не міг на них стати уже. Потім відмерла ліва ступня. Почалось просто відмирання тканин, гангрена.
Коли кровотеча відкрилася, був турнікет. Ну, я знав, що турнікет не вічний. То я як лівої ноги не стало, то вже бандаж надягнув. Права нога, я її не відчував. Вона болталася, ну, не боліла. Це та, що була вивихнута. Потім вона начала заважать. Чого заважать? Бо сустав прогнив і кістка вилізла зі шкури, а нога висіла”, — каже Костянтин.
Чоловік розповів, що був змушений самостійно ампутувати собі частину правої ноги. Для цього він поклав її на цеглу та скористався ножем. Ліва стопа на той момент уже відмерла й відокремилася.
«Обпісявся, сльози текли, треба було різать. Відрізав. А ліва нога, та, що була з пораненням, вона сама вже відгнила. Я така людина, люблю чорний гумор. Ще пошуткував командиру, кажу: „Можеш мене поздравить“. Каже: „Що таке?“. Кажу: „В мене нема тепер плоскостопія і 44-го розміру“. Ну він все зрозумів, — пригадує Валентин. — Я без ніг залишився, за вікно їх викинув. І потім помню, весна була, до речі, холодна, а потім як потепліло, я за мішком провізії повз і виглянув вже, що ж там мої ноги, а там 200 бабочок десь. Помаранчеві з чорним, здорові такі. Я думаю, боже, з моїх ніг іще й бабочки получились. Мало того, що були опариші, а тепер ще й бабочки».
За словами Костянтина, його дивує, що інфекція не поширилася далі. Станом його ран були вражені навіть лікарі. При цьому з медикаментів військовий мав лише бетадин та знеболювальні препарати.
«Все загоїлося, зажило, що в мене уже нічого не боліло. Тільки торчало, як штричка, кістка торчала 5 см», — згадує чоловік.
Евакуація повітрям: «Я не знав, що це буде дрон»
Після тривалого перебування на позиції командування розробило план евакуації Костянтина. Однак сам військовий до останнього не знав, що його рятуватимуть за допомогою повітряного безпілотника.
«Це мені побратим мій сержант Лисий, каже: „Костян, планується уже все практично готово, тільки остались одні штрихи“. Я думав, що вони, ну, може, щось їхать буде, чи хтось там залетить на квадроциклі, чи іще щось. Я не знав, що це буде повітря. Потім мій командир каже: „Тобі сьогодні скинуть інструкцію“. Яку інструкцію? Що я не знаю, як вилізти з дірки чи що? Скидують мішечок. Я його забираю, розпаковую. Бачу сідало. Телефон замотаний, відеоінструкція там на відео, як і що мають зробити», — каже Костянтин.
Військовий розповів, що спочатку навіть не очікував, що дрон приземлиться. Коли він підповзав до апарата, двигуни ще працювали. Згодом їх вимкнули, Костянтин швидко зайняв місце та пристебнувся.
«Пілот каже: „У тебе будуть камери стоять і гучномовці єсть. Ну, ти, мабуть, не будеш чуть, бо шум дуже великий“. Вруг що — знаками показуй. Ну, тільки як я причепився, я показав окей і I love you. Сердечко їм в камеру. Вони ще з цього потім сміялися. Ну, каже, стільки пробуть, і ще мать юмор такий, — розповів військовий. — І все, я взлетів, полетів. Страху не було такого, висоти не боюсь. Що я боявся, так це води. Коли ми летіли над річкою, я боявся, що зіб’ють, я упаду у воду. Плавать я не вмію. Оцього я боявся».
Під час евакуації військового супроводжували три українські безпілотники «Вампір», які прикривали його від ворожих атак. Один із них росіянам вдалося знищити.
«Хочеться частинку себе їм віддати»: військовий подякував усім, хто його врятував
Костянтин розповів, що всю операцію з евакуації організував начальник розвідки з позивним Алекс. До порятунку долучилися військовослужбовці різних підрозділів, зокрема 92-ї окремої штурмової бригади, яка надала дрон для евакуації.
Військовий зізнається, що безмежно вдячний кожному, хто допоміг йому вижити та повернутися з позиції.
«Всю цю операцію спланував до кучі, пазли ці всі звів начальник розвідки моєї, позивний Алекс. Дуже йому вдячний, що це зміг все зв’язати. Нема слів. Я кожному хочу віддячити. Ну, перш за все, Науму, Віктору, Лисому та комбату. Коли я заходив на позицію, був комбат у мене Абхаз. Зараз другий комбат. Я з ним не знайомий. Дуже б хотілося з ним познайомитись, бо він був причетний до цього всього, щоб мене витягти. Хочеться частинку себе їм віддати, що я їм дуже вдячний», — каже військовий.